Ганна Рудик – випускниця могилянської програми з культурології 1996 (бакалаврат) і 1998 (магістеріум) років. Кандидат філософських наук, заступник генерального директора з науково-освітньої роботи та комунікації у Національному музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.

  • Звідки Ви дізналися про відкриття Могилянки і чи не було страшно стати студенткою першого набору в зовсім невідомому виші?

Дізналася від мами, котра слухала українське радіо. Тоді я навчалася на українській та англійській філології в Драгоманова і мала справжнє студентське бурхливе життя. Страшенно любила мовознавство: мені подобалася історична граматика, старослов’янська мова…  Вже тоді обмірковувала тему й намітила собі керівника майбутньої дисертації. Але Могилянка мене привабила як спроба, як експеримент. Страшно не було, було дуже цікаво. Крім того, ще зі школи, яка в мене була зразково радянською, у протистояння системі я захоплювалася українською тематикою: визвольні змагання,  український авангард, народна культура. Регулярно долучалася до акцій хору Леопольда Ященка, який театралізує народні традиції, колядки, гаївки. Відродження Могилянки мною сприймалося в загальному руслі суспільних, політичних зрушень – як їхня важлива частина. Я досить легко вступила і на підйомі енергії  наступний рік провчилася у двох вишах. Але потім відрахувалася з Драгоманова, повністю присвятивши час Могилянці, інакше просто не виходило.

  • Що Вам найбільше запам’яталося зі студентського життя?

У ті абсолютно міфологічні часи нас було так мало і вся Могилянка була в нашому розпорядженні. Викладачі були разом з нами у різних пригодах – як боги, що живуть поряд з простими людьми в їхньому часі. Багато чого запам’яталося з тих років. Наприклад, перші археологічні експедиції Могилянки, в яких я брала участь 1993 і 1994 роках.

Першою була абсолютно незабутня археологічна практика під Севастополем, поряд із колишнім французьким військовим цвинтарем часів Кримської війни. Керував нашим загоном зовсім молодий Олександр Івашина. З нами там траплялися неймовірні речі. Табір стояв на пустищі між севастопольськими дачами і сучасним цвинтарем. Ведучи розкопки, ми знайшли давньогрецький піфос – величезну посудину для зерна, майже цілу. Це була цінна знахідка. Ми страшенно пишалися. Здали її в Херсонеський музей.

Нам було дуже весело. Наприклад, двоє наших хлопців, Сєва Маляров (трагічно загинув у 1999 році) і Дмитро Вітик влаштували нам усім шалену пригоду. Вони взяли чорні ковдри, загорнулися з головою й посідали на цвинтарі, на могилах. І ось якось вночі, коли ми сиділи і співали пісні, прийшов гонець і сказав, що там, на могилах, сидять дві якісь дивні жінки. Мишко Мінаков пожартував, що це, мабуть, назгули  толкінівські. Ми пішли подивитися. Серед ночі, йдемо на цвинтар. Доходимо до якогось місця і справді бачимо фігури, що сидять на могилі. Вірите чи ні, це було трохи страшно. Я пам’ятаю, ми з дівчатами, Інгою Шевчук і Олею Гончаренко, назад ішли тримаючись за руки, на всякий випадок. Наступного дня все повторилося, але з нами пішли старші однокурсники: Сергій Капранов і Сергій Горін. Причому хтось із них навіть прихопив сокиру. Це було неймовірне відчуття – суміш жаху, ражу, і водночас, підозри, що це все обман. Олександр Івашина теж тоді, здається, з нами пішов. Хтось із старших хлопців наблизився до «жінок», а вони знялися й побігли. Потім їх ще довго ганяли по пустищу, ще довше реготали. Шпетили Вітика та Малярова за ці витівки. Ось із такого, зокрема, складалася наша археологічка.

А потім ми їхали автобусом цілу добу до Києва, співали всіх можливих українських пісень. Приїхали проти ночі у Могилянку, і вже не було ніякої ради розходитися по домівках чи в гуртожиток. Хлопці повитягали наші розкладачки з ковдрами, і ми прямо перед першим корпусом на плацу розляглися просто неба спати. Такі як були: запилені, засмаглі, худі, зголоднілі, бо що там в археологічці можна було поїсти. І зранку повстававши, здивували пристойних студентів. Це було напередодні 1 вересня, тож люди прийшли чи розклад взнати, чи щось оформити. Я дуже добре той день пам’ятаю, бо зустріла хлопця, з яким  познайомилася на могилянській нічній дискотеці. До речі, нічні дискотеки – це цілком окрема історія. В актовій залі на 2 поверсі першого корпусу ми прибирали стільці, на великому екрані  крутилися кліпи і ми танцювали всю ніч. На останній у навчальному році дискотеці я познайомилася з одним «суспільником», але далі ми не бачились. І от, пам’ятаю той день: я була страшенно худа, з пасмами кіптяви на ногах, що не відмивалася, дуже засмагла (як він сказав, одні очі і зуби біліли). Зустрічаю «на паперті» – на ґанку гуманітарного корпусу саме цього хлопця, а він такий акуратненький, в сорочечці, майже з жахом тоді на мене подивився. Думаю, ну все, пропала романтика. Але потім ми одружилися і вже 22 роки разом.

Бенкет на честь випуску 1996 року: На першому плані зліва направо: Богдан Шкарупа, Катерина Хінкулова, Наталя Волос, Артем Рудик, Ганна Рудик, Ольга Мінакова-Гончаренко, Ірина Олійник. На 2 плані, справа наліво: Наталія Шумкова, Анелія Польщак, Інга Шевчук, Андрій Шевчук, Дмитро Луценко

Бенкет на честь випуску 1996 року.
На першому плані зліва направо: Богдан Шкарупа, Катерина Хінкулова, Наталя Волос, Артем Рудик, Ганна Рудик, Ольга Мінакова-Гончаренко, Ірина Олійник.
На 2 плані, справа наліво: Наталія Шумкова, Анелія Польщак, Інга Шевчук, Андрій Шевчук, Дмитро Луценко

Ще хотілося б згадати: у Могилянці в ті роки була заснована психологічна служба. Я цікавилася психологією, психотерапією, новими підходами, гіпнозом, трансперсональною теорією і т.д. Наша психологічна служба і її керівник Ольга Лисенко – висококласний фахівець, дуже етичний психотерапевт – організовувала зустрічі для тих, кому це було потрібно.  Коли зараз у музеї ми працюємо з дітьми, молоддю чи дорослими, формуємо програми, прописуємо сценарії, цей досвід практичної психології  дуже стає в нагоді.

  • Відомо, що навчальна програма перших років існування Академії була досить експериментальною. Які курси виявилися найкориснішими, а викладачі найвпливовішими?

Найбільше враження на мене за всі 6 років Могилянки, бакалаврату й магістеріуму, мабуть, справили дві персони. Перший – професор  Костянтин Тищенко, який викладав на бакалавраті загальне мовознавство. Мовознавство було моїм першим покликанням. Якщо в університеті Драгоманова його викладали ґрунтовно, але доволі традиційно, то в могилянському курсі я зустріла інший підхід. Почати з того, що Костянтин Тищенко – феноменальний фахівець. Він – поліглот, знав більше двадцяти мов – але не тільки як практик, а й як теоретик мови, дослідник її метатеорії, внутрішніх і зовнішніх зв’язків мови в системі культури. Теоретичні речі, які він викладав, підкріплювалися прикладами з різних мов. Він показав нам мову як предмет полідисциплінарних досліджень. Важливою рисою його курсу була чітка логічна впорядкованість тем, методична стрункість, зв’язність. Професор Тищенко суворо вимагав дисципліни: ми мали відвідувати всі лекції. Очевидно здавав собі справу в тому, що ці речі в такому викладі не було де прочитати.  Я слухала його курс «в усі вуха». Пам’ятаю, коли ми складали екзамен, було 125 розгорнутих питань, і я не просто знала їх «як пісню», а вклала в це всі сили, бо дуже хотіла розуміти. До сих пір я послуговуюся тією базою, яку дало мені загальне мовознавство Костянтина Тищенка.

Другий, про кого я хотіла б згадати, – це Ігор Пістрий, напівміфологічна постать перших років  відродженої Могилянки. Він викладав історію й теорію культури. Згодом вибудував авторські курси – «Когнітивна антропологія», «Психоаналіз і культура», де глибше розглядав засадничі питання теорії культури. Його лекції часом видавалися нам дуже несистемними, здавалося, він імпровізує, домислює в процесі. Ми це називали напівжартома «джазом». Але то була амбівалентна оцінка, не стільки критика, як усвідомлення, що викладання – це свого роду навчання мистецтву оперування ідеями. До того ж ці ідеї  дуже зачіпали.  Теми його лекцій ми обговорювали потім на дозвіллі.

Студенти Могилянки, кінець 1990-х: Всеволод Маляров (випуск 1996 року, культурологія, загинув трагічно в 1999 році), Олена Явор (2000 рік, культурологія), Максим Скляренко (1998 рік, культурологія).

Студенти Могилянки, кінець 1990-х: Всеволод Маляров (культурологія, 1996; загинув трагічно в 1999 році), Олена Явор (культурологія, 2000), Максим Скляренко (культурологія, 1998 рік).

Пригадую, у мене було 2 приятелі, з котрими ми разом перейшли з Драгоманова на культурологію Могилянки: Сєва Маляров і Сергій Прокопчук. Часом ми втрьох  подовгу ходили Андріївським чи Подолом і розмовляли про теорії Юнга, Грофа або Ніцше. Про те, чому Пістрий так сказав, і що це може означати. Тож його лекції спрацьовували як інтелектуальні провокації, спонукали думати. Це спрямувало мій інтерес і вибір теми магістерського диплому з когнітивної антропології під керівництвом Ігоря Пістрого.

Крім цих двох викладачів та їхніх лекції, які справили на мене сильне враження, я із задоволенням слухала лекції Сергія Кримського, Бориса Чумаченка, Олександра Івашини. Вони були дуже різними викладачами. Борис Чумаченко та Олександр Івашина, мені здається, «росли» як фахівці й формулювали свої підходи разом з нами. Сергій Кримський був людиною з іншого світу, людиною-енциклопедією культури, він просто дарував тобі цінності. Його лекції були сповнені величезного досвіду мислення і, водночас, переживань, поезії.

  • Коли Ви зрозуміли, що Ваші інтереси змінилися з мовознавства на культурологію?

Мовознавство тоді не входило до переліку напрямків спеціалізації, тож я від початку орієнтувалася на культурологію, згодом – радше на теорію, ніж на історію культури. Коли я планувала вступати в аспірантуру,  мені сподобалася ідея Ольги Петрової дослідити український нефігуративний живопис 90-х років як культурний феномен, ідею часу. Український абстракціонізм дорадянського і ранньорадянського часу був перерваний у розвитку репресіями радянського режиму, ці ідеї не мали публічного виходу аж до  90-х. І це було цікаво вивчити глибше, на рівні ідей і завдань, а також в історичному контексті. Дуже вдячна професорці Ользі Петровій, яка вільно відпустила мене на власний розсуд та відповідальність: мало контролювала й спрямовувала роботу, але дуже допомагала книгами та організаційно – організувати зустрічі з митцями, поїздки до Одеси та Львова. Аспірантура стала для мене цінним досвідом самоорганізації.

Я була людиною доволі відповідальною. Щодня зранку сідала за комп’ютер і формулювала, креслила, писала знову. Або йшла в ЦНБ, або їхала у відрядження. Старший син був удень з нянечкою, моя родина поставилася до цього з розумінням. Мені було справді цікаво, і я мала намір завершити це дослідження. Коли я потім прийшла в музей Ханенків, уже мала за плечами досвід дослідницької та загальної самодисципліни.

  • Чому Ви обрали місцем своєї роботи саме Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків?

Я завжди йшла за внутрішніми покликом, за сильною спокусою, цього мене навчила Могилянка. Академія перших років була сповнена можливостей вибору. Ти могла собі вчитися за одним напрямком, а потім перейти на інший: з філософії на культурологію, з культурології на соціологію, просто досклавши різницю. Тоді для цього не треба було другий раз вступати. Або можна було слухати всі курси з культурології, і, якщо встигаєш, одночасно відвідувати пари з соціології чи економіки, а тоді здавати всі екзамени і в результаті мати «подвійний» диплом. Це був справді широкий вибір. І нас спонукали робити свій вибір, не боятися нового, не лінуватися, шукати себе й знаходити.

10626328_10152810558979162_1123619259971323447_oЯ надзвичайно зраділа, коли дізналася, що в музеї Ханенків є можливість займатися ісламом. Мене страшенно приваблювала тема, адже культура ісламу дуже близька в певному структурному плані культурі західного модернізму, дослідницею і великою прихильницею якого я була. Крім того, мені імпонувала роль відкривача: цією колекцією мало хто в ті часи займався. Іслам став другим «Еверестом» із книжок та наукових статей, що я прокопала, прогризла і засвоїла після аспірантського періоду. Але вважаю щастям, що прийшла на це поле знання, у наш прекрасний музей, в той особливий час його нового становлення та переосмислення. В останні 15 років я є частиною цих процесів.

Так склалося, що декілька років поспіль я займалася в музеї лише ісламом: досліджувала твори колекції, розшукувала та опановувала матеріали нових досліджень, робила виставки. Це чимала колекція – близько  1500 експонатів, не рахуючи фонду археологічних черепків – і дуже розмаїта: від перших століть ісламу – до початку 20 століття.  Звісно, далеко не все я опрацювала до цього часу. Цілого життя вистачить життя на це, і, мабуть, не одного. Але дещо вдалося вже зробити: обробити найціннішу частину колекції та побудувати нову постійну експозицію мистецтва ісламу – «зелений» зал.

З часом я мала честь очолити науково-дослідну роботу в музеї. Це був новий виклик: поставити дослідження в усіх відділах на нові, сучасніші рейки. Вже тоді я мала ясне розуміння, що музей – це не предмети, це комунікація, контакт між предметом/інформацією та людиною. Дійшовши цього розуміння я в 2013 році зголосилася перед директором координувати розвиток публічних програм музею. Відтоді сиджу «в шпагаті»:  між «ісламом», тобто вивченням колекції, та освітньою роботою – інтерпретацією та презентацією колекцій музею для публіки.

Один із важливих напрямків останніх років – програми музею для дітей та дорослих з інвалідністю. Наш головний фокус на людях з ментальними та сенсорними порушеннями. Маємо три постійні програми різного змісту і з різними цілями: «Трамплін», «Музей гуртує», «Мій добрий дракончик».

Серед нових напрацювань – спеціальні програми для молоді, напівекскурсії-напівтренінги особистого розвитку: «Краса по-європейськи» та «Дзеркало». Музей може зачепити кожну молоду людину «за живе», спонукати її помислити та висловитися. У таких речах я бачу смисл музею:  знайти спосіб відкрити кожній людині можливість персонального контакту з безмежним полем ідей і стимулів, які пропонує колекція оригіналів світового мистецтва від Давнього світу до 20 століття. Музей мистецтва має змогу по різному впливати на людину: емоційно, естетично, інтелектуально, евристично, терапевтично.  Однак мало просто відкрити двері, дуже часто потрібні посередники, фахові комунікатори мистецтва.

17781_10153239995244162_6692036522870023221_nЗ наших нових програм хочу згадати тут квести для дітей «Шукачі в музеї» для кожної експозиції. В основі ідеї лежить гра scavenger hunt – класичний західний музейний квест, суть якого – спонукати людину не так читати етикетку, як уважно розглядати  твір та міркувати. Певний час я не мала відповіді, як нам працювати з дошкільнятами, попередній досвід музею не влаштовував.  Але коли ми зробили квести «Шукачів»  для дітей з аутизмом та дітей з синдромом Дауна, я зрозуміла, що вони прекрасно підуть дошкільнятам типового розвитку. Адже для обох цих груп головний канал взаємодії – візуальний. І от пішов поголос Києвом, що в нас є музейні квести для малечі, до музею підтягнулася аудиторія з дітками 5-6 років.

Це все, власне, і є те, чим я сьогодні в музеї живу.

  • Що вас надихає на роботу? Чи ваша робота і є натхнення?

Безпосередній контакт з  унікальними речами не може не надихати. В цьому магія музею. Ця загадка, яку в собі тримають предмети і незборима віра в те, що її можливо розгадати, дізнатися, які руки, які люди, які історії з цією річчю були пов’язані – дуже  надихають.

Надихають щирі люди, і так щастить в житті, що навколо їх багато. У мене загалом складається враження, що таких людей в Україні стає все більше. У наш музей час від часу потрапляють працювати випускники КМА. Я щоразу пишаюся Могилянкою, коли бачу, з яким культурним багажем та громадянською позицією, налаштованістю щось змінювати, вкладати в це сили і час, приходять могилянці.

Останнім часом надихає тиша, бо дуже багато часу впродовж дня проводжу в розмовах. Дуже ціную тишу, в ній народжуються думки.

  • Що б Ви могли порадити сучасним студентам НаУКМА?

Могилянка, на мій погляд, дає більший вибір, кращий доступ до нового сучасного знання, ніж інші виші. У студентські роки треба навчитися шукати й знаходити те знання, яке для тебе є життєво важливим. Потрібно не боятися лишити те, що виявилося не твоїм. Змінювати, шукати, знаходити, тому що тільки так можна дійти до справи свого життя, бути щасливим і робити щасливішими людей навколо. Важливо вчитися тому, що вибудовує тебе, заради чого хочеться працювати і вкладатися. Також дуже важливо берегти здоров’я і розвивати своє тіло.

Над матеріалом працювали Катерина Близнюк і  Яна Босак

Фото Музею Б. та В. Ханенків і з особистого архіву Г. Рудик

0 Comments

Leave a reply

Форма контакту

Напишіть нам...

Sending

Асоціація випускників НаУКМА

Log in with your credentials

Forgot your details?