Ігор Когут – випускник могилянської програми з політології 1996 р. (бакалаврат) і 2011 р. (магістеріум). Співзасновник ГО «Лабораторія законодавчих ініціатив», директор Української школи політичних студій, а сьогодні – директор Програми USAID РАДА.

  • Чи пам’ятаєте Ви, як дізналися про відродження Могилянки, і хто або що спонукало Вас вступити в Академію?

Я дуже добре пам’ятаю цей момент, бо я тоді якраз закінчив Дрогобицький державний педагогічний інститут і мав стати вчителем музики та методистом позакласної роботи в одній із середніх шкіл. І тут я побачив по телебаченню сюжет про відродження Києво-Могилянської академії. У мене було велике бажання продовжити навчання у Києві. Щоправда, я хотів вступити у консерваторію й далі займатися музикою. Деякі викладачі радили спробувати себе у режисурі, оперних постановках. А тут – Могилянка.

Можливо, багато-хто не знав і не розумів, про що йдеться, але для мене було дуже чітко зрозуміло, що це університет, у якому вчилися свого часу такі видатні композитори, як Артемій Ведель і Максим Березовський. Я захоплювався їхньою творчістю. У радянські часи ми в Дрогобичі займалися підпільною справою: створили там камерний хор, який виконував твори церковної музики. Тож саме Ведель і Березовський стали моєю мотивацією вступити у Києво-Могилянську академію.

Відбір у Могилянку для мене був відносно простий. Можливо, я не до кінця знав англійську мову чи в суспільних науках не дуже добре розбирався, але втрачати не було чого. Спробувати завжди можна, а тут ще й з’явилася дуже своєрідна мотивація – продовжити справу кількох років того, чим я займався у Дрогобичі: відновлення спадщини української духовної музики.

  • З таким спектром зацікавлень, чому обрали саме політологію?

Політологія була значно пізніше. Спершу я вступив на культурологію і, навчаючись на першому курсі, продовжував займатися  музикою. Тоді я отримав свій перший гонорар після конкурсу сучасної хорової музики українських композиторів. Я відчував величезну гордість через те, що мене – людину, яка щойно приїхала з провінції –  взяв професійний хор. Потім я співпрацював з дослідниками церковної музики, ходив по церквах, збирав репертуари. Мені довелося допомагати у першому виданні духовної музики світоча української класичної музики Миколи Лисенка.

Але пізніше, чим більше я спілкувався з колегами, чим більше усвідомлював виклики і потреби тогочасної України, тим більше розумів, що таких людей, як я, які займаються творчістю і мистецтвом, їх достатньо. В той час дуже  відчутна була потреба кадрів іншого порядку.

А ще була інша підстава. Коли я повертався додому, мені завжди казали: «Києво-Могилянська академія – це, напевно, духовний заклад, і ти, мабуть, вчишся на диякона, священика». Мені набридало відповідати на такі питання. Я знав, що це абсолютно світський університет, тож знайшов для себе чітку відповідь, такий собі штамп. На питання, ким буду після випуску, відповідав – державним радником. Я не розумів, що це таке, але всі, кому відповідав, розуміли, що це щось дуже важливе і поважне. І таким чином я себе запрограмував. Все, чим я зараз займаюся, частково зумовлено штампом такої відповіді. Але все інше – це час, коли нам довелося вступати у доросле життя. Це доба творення нової країни.

Крім того, у нас було дуже цікаве життя, адже у Могилянці сформувалося своєрідне середовище, де кожен мав свої власні різноманітні інтереси. Ми могли посидіти спокійно за самоваром без жодного алкоголю і довго розмовляти, наприклад, про релігієзнавство. Багато моїх друзів навчалися на факультеті суспільних наук. І коли штамп про державного радника поступово перейшов у реальне усвідомлення майбутнього, я вирішив після першого року навчання, тоді була така можливість, перевестися на факультет суспільних наук – на політологію.

  • Які події студентського життя найбільше на Вас вплинули? Який досвід, здобутий тоді, став для Вас цінним у подальшому?

Перше і основне те, що ми відчували себе творцями свого університету. Ми не були студентами, котрі прийшли просто отримувати знання і дипломи. Не було серйозного кордону між нами і більшістю викладачів, починаючи з нашого ректора – В’ячеслава Брюховецького. Він був драйвером протягом усього нашого навчального і позанавчального життя. Навіть у плані організації студентського життя.

10606281_10152605917856492_8794809093670627114_nМи вирішили свого часу відродити вертеп за ініціативою світлої пам’яті Андрія Винничука. Богдан Проць, який теж у Дрогобичі навчався і там займався театральними студіями, підготував сценарій, ми швиденько знайшли реквізит, костюми. Університет надав мікроавтобус, який обслуговував нас, допомагав перевозити речі. Вертеп на той час був ще диковинкою (зима 1993 року). Але ми організувались і ходили до прем’єр-міністра Л. Кучми, були у різних депутатів, в Американському посольстві. Ми тоді назбирали немалий гонорар.

Ще один яскравий спогад, як нам вдалося знайти півмільйона. Ми вирішили організувати свято на честь завершення першого року навчання, але на це потрібні були кошти. Ми звернулися до Івана Салія, котрий тоді після посади міського голови Києва  був префектом (ред. – заст. ректора з господарчих питань) в Академії. Він порадив, до кого піти, і нам дали півмільйона. Вийшла дуже серйозна вечірка з яскравою програмою і «баром». «Барменом» був Дмитро Вітик, він і сьогодні сповнений ідей і продюсує фільми. Правда, була й несподіванка. Ми хотіли зробити маленький американізований елемент – хотдоги. Накупили булочок «Малятко», сосисок, соусу Краснодарського, щоб все було як треба. Прийшли – а варити нема в чому. Так і лишилися без хот-догів. А коли завершився цей вечір, організатори, Студентське братство, в чайнику варили ці сосиски цілу ніч…

Таким було наше студентське життя. Зовсім вільне для тої країни. 1993 рік – це був кризовий рік. Тоді Могилянка для мене особисто стала противагою всьому, що відбувалося в країні. Все ніби сиплеться, а це – зростає, і в тому числі через нашу студентську свободу. Думаю, це був дух тих спудеїв, які бігали тут по Подолу і «тероризували» місцеве населення. Він передався і нам.

  • На початках навчальні курси в НаУКМА були досить експериментальними. Наскільки знання, отримані в Академії стали для Вас корисними у професійній діяльності?

Ще з мого попереднього досвіду в нас спершу був науковий комунізм, і потім його раптово замінили на політологію. Тобто перший мій стик був негативним. Але в Могилянці нам дуже пощастило, бо було багато викладачів, які добре знали, для чого це. І що важливого нам дали – це класичний текст, починаючи від Платона, Аристотеля. Мені пощастило бути в групі, де завдяки читанню цих текстів англійською і дискутуванню, я підтягнув мову.  Я дуже добре пам’ятаю перший рік, коли в нас була історія філософських вчень, і потрібно було читати «Діалоги» Платона, а цих книжок у Києві всього дві. Зараз це просто – знайти книжку в інтернеті,  а тоді потрібно було йти в бібліотеку, виловлювати книжку.

До сих пір наша наука – політологія – багатьом незрозуміла. І політологами в нас називають всіх підряд, особливо на телебаченні. Що мені дало навчання в КМА – я дуже багато виступаю на ТБ і дуже жорстко заперечую, щоб мене там називали політологом. Мене можуть називати політкоментатором. Хоча в принципі я маю більше право називатись політологом – у мене диплом є. Я закінчив політологію в 1996 році, і оскільки я отримав на той час дуже престижну премію Миколи Кравця (ред. – за практичний внесок у справу розбудови України), у мене одного було право без іспитів абсолютно вступити на магістерку. Але тоді я вже поринув у роботу в аналітичних центрах. Тож після першого року я просто на просто відійшов від навчання на магістратурі. Щоправда, років п’ять після того, мені ще снилися іспити… Я повернувся в Могилянку, щоб закінчити своє навчання, вже в досить зрілому віці (у 2011 році). Наразі я в творчому пошуку. Зараз займаюся питаннями Конституції, сьогодні в мене нова робота, багато відповідальності, і тому, на жаль мої академічні інтереси трішки відходять. І те, про що я раніше хотів написати дисертацію, роблю сьогодні на практиці. Моя дисертація пишеться щоденною працею і досвідом, а ще доводиться вивчати як ця демократія участі працює у світі, виступати перед різними аудиторіями і слухати поважних експертів за кожної можливості.

  • Якщо порівняти перший і останній день навчання в Могилянці, наскільки за цей час Ви змінилися?

Я прийшов сюди з однією метою, а вийшов з іншою спеціальністю. І, що було дуже непросто, одразу потрапив у роботу за фахом. Багато моїх колег-політологів були в журналістиці, а за фахом, як наприклад, Олег Процик, який зараз працює в Німеччині  і є відомим дослідником в етнополітиці, вдалося реалізуватись не багатьом. Хтось пішов у політику, як-от Остап Семерак. У 1997 році він був керівником секретаріату депутатської групи «Реформи». За його ініціативою, я і ще один політолог-практик, наш однокурсник, Андрій Шевчук, потрапили на роботу до Верховної Ради України. Ось так, силою цих видимих і невидимих зв’язків, так званого соціального капіталу, що є дуже  вагомими набутком будь-якого університету, в моє життя після закінчення Могилянки в 1997 році прийшла Верховна Рада – український Парламент. Із того часу по сьогоднішній день я займаюся проблемами парламентаризму.

  • Чим є для Вас Могилянка зараз, чи змінювалося ставлення до неї з часом?

Звичайно, ставлення змінювалося. Колись це були щасливі роки студентського життя, неповторні і незабутні речі. Ми були дуже щасливими студентами: жили в гуртожитку ПТУ, де були не зовсім комфортні умови з тарганами, мишами, але Андрій Шевчук про це висловився так,  що кожен вечір, коли ми поверталися на нічліг і всі один одного очікували, як діти чекають батьків. Діти заглядають, що батьки принесли, а ми чекали на нові історії. Кожен вечір ми очікували, що зберемося і повечеряємо разом чи просто посидимо. Це було студентське життя. Але оскільки я мав можливість повторно поринути у навчання і навіть трішки був викладачем на кафедрі політології, є й інші асоціації.

Загалом, життя у мене крутиться навколо двох районів у Києві: Печерськ, де я працював у Верховній Раді України та в інших установах, координував різні проекти, і друга частина – це тут, на Подолі. Наші працівники Української школи політичних студій постійно бігають у КМА читати лекції, тому ми завжди на зв’язку з Могилянкою. Студенти приходять до нас на практику. Завжди намагаємося реалізовувати якісь проекти, навіть маленькі, з Могилянкою. Наприклад, запропонувати Ларі Даймонду почитати лекцію. Ніколи навіть не шукаємо інших аудиторій, середовищ, щоб провести лекцію чи конференцію.

Звичайно, з часом зв’язок потроху втрачається, але далеко від Могилянки не відходжу. Намагаюся відвідувати цікаві події, бачитися з випускниками, викладачами. Чудовим приводом стало відзначення 400-ліття академії – радий, що була можливість зустрітися з багатьма могилянцями.

  • Ви є головою Ради Лабораторії законодавчих ініціатив, заснованої випускниками НаУКМА. Як виникла ідея створення цієї організації, хто її втілював, хто підтримував?

У Лабораторії законодавчих ініціатив ми себе позиціонуємо так, що були створені за сприяння Києво-Могилянської академії, і сприяння було дуже суттєве. Коли ми створили і зареєстрували організацію, університет надав нам підтримку, адже її засновниками стали випускники НаУКМА. Від тоді й до зараз кілька поколінь могилянців працювали і працюють у Лабораторії законодавчих ініціатив. Її створили хороші спеціалісти, але після цього одразу відійшли. Хтось із них зараз у Канаді, хтось у Польщі, хтось у Німеччині. І залишилось нас небагато. Ми вирішили: оскільки ми всі працюємо у Верховній Раді, потрібно об’єднатися у спільній роботі над  законопроектами, аналітикою. Пізніше до нас приєдналися сильні випускники правничого факультету.

З 2001 року ми видавали журнал «Парламент». Сьогодні ми повертаємося дуже часто до тих речей, які робили 5-6 років тому. Питання, які піднімали у 2009 році, знову стають актуальними реформи Верховної Ради, інституційна реформа Парламенту.

Ми навіть не сподівалися, що станемо освітньою інституцією. З 2005 року після помаранчевих подій, коли була дуже відчутна проблема розколу України, суспільства, ми разом з Радою Європи почали проект Української школи політичних студій. Це той проект, який можна все життя робити, на нього завжди буде попит. Ми відбираємо найбільш ціннісно-зорієнтованих та вмотивованих людей, які мають свої історії успіху, водночас це люди з різних середовищ – журналісти, бізнесмени, громадські діячі, політики. Тоді (як і в принципі зараз) це було чи не єдине місце, де можна разом зростати і комунікувати. Вкладаючи у школу часточку своєї душі, ми створили надзвичайно сильний проект, який живе вже понад 10 років. Його популярність тільки зростає, тому що ми вже маємо випускників серед депутатів,  заступників міністрів, голів держадміністрацій, депутатів міських і обласних рад – і це тільки в політичній сфері. Також є дуже помітні особистості, лідери громадянського суспільства, бізнесмени, журналісти. Всі вони тримаються купи. Це вагомий елемент соціального капіталу, суспільної довіри, якої дуже потребує Україна. УШПС сьогодні є для усіх, хто з нею пов’язаний, фабрикою натхнення та ідей.

  • У грудні 2015 р. Ви увійшли до складу Ради з питань національної єдності. Якою є Ваша місія в цій Раді? Що вже вдалося зробити, а що, можливо, плануєте?

Ця Рада – справа останніх місяців. Я був залучений до Конституційної асамблеї Януковича. Вважав, що не можна марнувати час  і ми цілий рік дуже сильно працювали, створили концептуальне бачення конституційних змін. Було розуміння, що навряд чи той Президент буде щось робити. Але я завжди керуюся принципом, що  витрачати час через політиків – це гріх. Не можна відходити в сторону. Тому ми наполягали на тому, що має бути дуже сильний елемент громадян в прийнятті рішень. Також я брав участь в Конституційній комісії за часів Порошенка. Я був і залишаюся тією людиною, яка пропагує реформи децентралізації.

12512459_10153620679581492_313387712934650590_nІ от нещодавно мене покликали в ще одну інституцію – Раду з національної єдності. Я так розумію, що це через мій досвід в Українській школі політичних студій, бо це така лабораторія, де ми намагалися знайти порозуміння між різними середовищами – професійними, регіональними і партійними. Ну не бажають і не вміють представники різних партій спілкуватися між собою, вести раціональний діалог чи дискусію. Це, в першу чергу, брак культури, брак бажання слухати і чути, а ще елементарне невігластво. А ми їх змушували сидіти в одній аудиторії, висловлюватись із різних питань. Для нас було дуже важливо, щоб у комунікації брали участь люди і з Заходу, і зі Сходу.

Ця Рада покликана знайти механізми порозуміння і я погодився взяти участь. Поки що ми обговорили питання національного співробітництва, торгівельних і транспортних відносин. Ми ж країна, де мало доріг і ще менше мостів. Ми говорили про культурні й фестивальні обміни. От ми всіх закликаємо поїхати до Львова на фестиваль шоколаду чи кави. Чому б такий фестиваль не зробити  в Харкові? Чи одеський колорит не запропонувати в Чернігові?

Поки що рано говорити, чи діяльність Ради може позначитись на житті країни і суспільства, але ми цим займалися раніше і будемо займатися навіть після Ради.  В цьому сенс нашого існування, покликання Української школи політичних студій. Це механізм впливу на державну політику, на ціле суспільство, і ми дуже задоволені, коли створюються майданчики громадянської освіти. Ми не ревнуємо, за нас краще це ніхто не зробить, бо в нашій Школі вкладено значно більше, ніж ресурси і час, але ще й усвідомлення великої місії.

  • Які цілі ставите перед собою в житті?

Важко загадувати наперед. Але це те, що залишилося б у суспільній пам’яті, напевно, пов’язане з діяльністю Школи політичних студій, яка стала одним з найважливіших проектів мого життя. У мене прекрасна команда – мотивовані й дуже професійні люди, які працювали в помітних проектах, знакових для України. У нашій Школі ми намагаємося відходити від того, щоб брати фінансування суто іноземними коштами, деякі проекти повністю фінансуються випускниками. В листопаді 2015 року була конференція, в якій взяли участь понад 200 випускників, і там були комісари ЄС, провідні інтелектуали Росії, та жодної донорської іноземної копійки не було залучено. Це величезне досягнення, що нам вдалося зробити таку помітну подію самостійно. Українська школа політичних студій – це проект, який натхненням творить натхнення, посилює віру і формує мрії.

Над матеріалом працювали Орися Грудка і Катерина Близнюк

0 Comments

Leave a reply

Форма контакту

Напишіть нам...

Sending

Асоціація випускників НаУКМА

Log in with your credentials

Forgot your details?