Катерина Максим – випускниця бакалаврської програми з економічної теорії 1996 року. Працювала в компаніях Procter&Gamble, Saint Gobain, Wrigley, «Миронівський хлібопродукт» і Samsung. У 2004-2008 рр. була віце-президентом з міжнародного співробітництва НаУКМА і викладала в kmbs, Школі охорони здоров’я, на факультеті економічних наук, а з січня 2015 р. очолює відділ стратегічного розвитку Могилянки.

  • Як Ви вперше дізналися про Києво-Могилянську академію і що мотивувало Вас вступити до Могилянки?

Я вчилася в інституті іноземних мов, мала хороших кваліфікованих викладачів. Та одного разу моя улюблена викладачка з граматики англійської мови, до речі, з Петербургу, як і я, прийшла на заняття й сказала: «Відкривається Києво-Могилянська академія. Катерино, Вам туди». Я тоді ще навіть не чула про Могилянку, от і почала довідуватися, що це і чому мені туди. Зрозуміла, що з незалежністю України відновлюється давня Києво-Могилянська академія, але як новий університет, світового нерадянського зразка. Також зацікавила можливість здобути нову професію. Я вчилася в Інституті іноземних мов, але все одно відчувала, що мова для мене є засобом, а не головною професією. Тому я вступала на економіку, яка теж була незвіданим для тогочасного суспільства не «карломарксистським» напрямом. А ще з’ясувалося, що в КМА мені дозволено було вивчати більше мов, ніж в «ін’язі». Там я ледве могла вчити як третю мову італійську, а тут можна було записатися на німецьку, французьку, італійську додатково до англійської.

Крім того, цікаво було спробувати свої сили при складанні могилянського тесту. Я не пам’ятаю, наскільки ретельною була моя підготовка. Скоріше за все її взагалі не було, адже ніхто не знав тоді, що таке «тест», і, тим паче, яким він буде. Іноді думаю, що склала його за допомогою Брюховецького. Перед початком випробування пан В’ячеслав виголошував вступне слово й оригінально мотивував: «Не хвилюйтеся: ви тесту не напишете. Ми дали ці тести всім викладачам, що були в Академії – жоден з них більше, ніж на 70% питань, не дав відповіді. Так що не хвилюйтеся. Погляньте на це, як на гру». З одного боку, це якась мотивація всупереч, а з іншого – переведення справи в гру, завдання для себе, певне зняття страху, що на 100% питань точно не можеш відповісти. І для мене така мотивація спрацювала дуже добре: мій результат потрапив до двадцятки кращих.

  • Хто, крім В’ячеслава Степановича, став для вас авторитетом серед творців нової Могилянки?

Одна з легендарних для мене особистостей (думаю, не тільки для мене) – це Василь Кисіль. Він читав вибірковий предмет “Цивільне право”. У Могилянці тоді вчилося на різних спеціальностях близько 180 осіб, але на його заняттях найбільша аудиторія завжди була переповнена, з додатковими стільцями, а дехто сидів на підлозі. Майже всі ми мали якийсь студентський досвід і знали стандартне правило студентів: якщо викладач не з’являється протягом 15 хв, усі вільні. Так от, у нас стояло дві пари в четвер, і досить часто Кисіля не було на першій парі, але студенти всі чекали, ніхто не виходив навіть на перерву, бо ж хтось займе місце! І тільки коли пана Василя вже не було 15 хв  другої пари, тоді ми розуміли, що викладач сьогодні не прийде. Справа в тому, що Киселю поставили пари в той день, коли відбувалися засідання Гаазького суду, тому він не завжди міг бути присутнім. Але студенти були готові чекати, настільки вважали курс цікавим і цінним.

  • Яким було Ваше студентське життя? Що найбільше запам’яталося з часу навчання у КМА?

Першим яскравим враженням, звичайно, стала Посвята. Вона відбулася в такому вигляді єдиний раз: у нас були білі з блакитним мантії, ми з оркестром ішли ходою від Михайлівського собору, головні урочистості пройшли на Контрактовій площі перед Староакадемічним корпусом (її перекрили спеціально для нас)…

Перший рік був складним, тому що я намагалася все ж навчатися у двох університетах. Могилянка зацікавила, але це був ризик. Перш 169315_415730601799524_1621716255_oніж кидати попередній виш, хотілося зрозуміти, чи обіцянки відповідають дійсності. Пізніше виникла потреба працювати. Це були 90-ті, у країні криза. З іншого боку, я зосередилася на здобутті знань, намагалася набрати якомога більше курсів, які давали можливість повчити зовсім нові предмети, іноземні мови. Тому на активне студентське життя мене не вистачало.

Запам’яталися викладачі, які випробовували все нові й нові підходи. Та й самі студенти були цікаві. Майже всі мали мінімум два роки навчання в інших університетах, а частина прийшли взагалі з повною вищою освітою. Більше знань – більше можливостей обмінюватися цими знаннями. Тобто в нас було й навчання від колег.

З позанавчального, пам’ятаю, в нас були фестивалі творчості студентів, студентські вечірки: переважно організовували дискотеки у 217-ій аудиторії першого корпусу, але колись навіть зробили вечірку в Театрі юного глядача на Липках.

  • Кажуть, що могилянця можна впізнати на вулиці. Чи траплялося Вам помічати спільні риси у випускників та студентів Академії? І як на формування Вашої особистості вплинула Могилянка?

Дуже важливий момент, що Академія була стартапом і тому – певним ризиком: для Брюховецького, адміністрації, викладачів, і для студентів також. Не раз тоді ми себе називали піддослідними кроликами – першими, які прийшли, спробували, ризикнули. І це вже впливало на нас досить сильно. Також визначальною була можливість вибору і прийняття власних рішень: складати власний навчальний план з багатьох предметів, які береш на свою відповідальність, сформувала потребу подумати перед тим, як щось вирішуєш. Можливо, основна риса могилянців – це вміння думати, аналізувати, а ще бачити все інакше й обстоювати свою думку. Також об’єднуючим фактором є активність, небайдужість і вміння «пробивати», діяти, будувати свій шлях. Це, звичайно, не стосується кожного, це було б неможливо. Але дуже часто доводиться чути здивування: «У вас всього-на-всього три з половиною тисячі студентів і десять тисяч випускників? Та ви ж усюди!» Це певною мірою теж об’єднуючий показник, який видно ззовні.

  • Ви свого часу навчалися й працювали за кордоном. Який цінний досвід з цього взяли? І чи не виникало бажання залишитися там, адже багато хто не бачить свого майбутнього в Україні?

Багато людей, які говорять, що немає майбутнього в Україні, що закордон – це єдина надія, просто не жили там довго. Одна річ – їхати у відпустку і бачити «демо-версію», інша – працювати, жити. Навіть там, де, здається, рай, лишаються ті самі рутинні проблеми в тому чи іншому вигляді, а найголовніше – залишаєшся ти, такий самий і з незмінним ставленням до життя. Я працювала у Швейцарії й Німеччині в міжнародній компанії, вчилася і працювала в Італії. У Німеччині й Швейцарії в місцеве «ком’юніті» мало заходила, в Італії більше. Та навіть якщо вливаєшся в середовище, культуру, організацію, все одно воно є певною мірою не своїм. Не рідним. Ти однаково залишаєшся чужим, хоч як би гарно жив, скільки б чудових друзів не мав, відчуваєш це зовнішньо і внутрішньо. І з тими проблемами, які вдома пробачиш, там дуже важко миритися. Наприклад, коли в Женеві вісім місяців не можуть поремонтувати підлогу, перекидаючи вину з опалення на сантехніка і назад, ти цього не можеш пробачити.  Або коли виникають проблеми зі страхуванням, медичним обслуговуванням, послугами. Навіть якщо ти розумієш, чому так, все одно можеш цього не сприймати, адже це «закордон», у них цього просто не має бути J.

КатяА що стосується того, щоб себе реалізувати чи зробити щось корисне, в Україні більше мотивації. Так, я дуже люблю Італію, і це «моя» країна, але все одно для неї я не готова робити те, що роблю в Україні. Можливості для реалізації, для того, щоб щось робити, досягати, є в будь-якому місці. Однією з причин повернутися в Україну в 2004 р. для мене була відсутність мотивації: сучасна Європа перебуває у стагнації, тому, щоб стати зіркою в роботі, потрібно досягти 1% зростання бізнесу на ринку. І все. В Україні ти можеш вирости на 40%, якщо знаєш, як правильно це зробити. Тут можливостей для реалізації більше. Достатньо їх шукати і вміти бачити.

Міжнародний досвід (чи то робочий, чи то навчальний) є необхідним для розширення знань, обріїв.   Набути досвіду за кордоном, на мою думку, – один із обов’язкових пунктів для розвитку особистості. Але варто їхати і розуміти, що важливо повертатися.

  • Отже, у 2004 р. Ви повернулися в Україну і стали віце-президентом з міжнародного співробітництва у НаУКМА. Маючи великий досвід роботи в бізнесі, ще й закордоном, чому вирішили працювати в Могилянці?

Це був мій соціальний вибір – повернутися, призупинити кар’єрне зростання в маркетингу в міжнародному бізнесі й на якийсь час перейти до роботи в рідному університеті. Але це був і виклик, персональний розвиток: нова позиція, зовсім нове завдання, яке вимагало кардинально інших компетенцій, ніж вимагались на моїй попередній роботі. Повернення вдруге (2015 р.) було частково з тієї ж причини. На це рішення вплинули різні зовнішні й внутрішні фактори. Наприклад, успішні бізнесмени на певному етапі починають розуміти, що треба приділяти увагу літературі, мистецтву, соціальним проектам, а не тільки працювати на кар’єрний розвиток. Важливо робити не тільки акцент на бізнесі, кар’єрі, а й брати на себе соціальну відповідальність. Це своєрідне продовження Майдану, потреби змін у нашій державі. На мою думку, стан освіти в Україні певною мірою є причиною наших проблем і навіть стану війни. А ще, де година витраченого часу дасть у відповідь найбільшу додаткову цінність, результат, як не в Могилянці?

  • У 2004 Ви взяли активну участь в ініціативній групі університету, яка першою приєдналася до Всеукраїнського руху опору. Під час Революції Гідності були активісткою Громадського сектору Євромайдану, досі видаєте дайджест «EuroMaidan Newsletter». Що спонукає Вас до такої активності?

Є відомий вислів: для того, щоб зло перемогло, достатньо, щоб гарні люди нічого не робили. Відповідно, спонукає мета щось робити, щось змінювати. Через деякий час після закінчення Могилянки, зрозуміла, що якісне виконання своєї роботи сприяє впливу на бізнес і суспільство, але цього недостатньо для розвитку твоєї країни. Або ж ситуація в твоїй країні може стати такою, що ти вже і не зможеш виконувати свою роботу. Відповідно, це спонукало на початок якоїсь іншої активності.

Що стосується дайджесту «EuroMaidan Newsletter», то ідея зародилася досить швидко в грудні 2013 р., як відповідь на інфовійну, коли у світових медіа говорили, що Майдан – це купка правих радикалів, націоналістів. У результаті кілька людей започаткували цей проект.  Пізніше виникало питання, чи потрібно його продовжувати тепер, коли з’явилося багато професійних центрів інформування. Проте ми бачимо відгук читачів, у розсилки з’являються нові підписники, і ми розуміємо, що поки є люди, для яких це важливо, видаватимемо дайджест.

Прямих підписників у нас більше тисячі: Європа, США, Канада, Австралія… Але точну кількість читачів назвати не можу, бо іноді дайджест проходить через двоє чи й троє рук. Наприклад, ми знаємо, що певні особи його надсилають на власні списки розсилки з 100-200 осіб, включно з Японією, Китаєм.

Наше початкове коло підписників – це європейські медіа та держустанови. Коли бачили, що з комунікацією в Німеччині є проблеми або що у Фінляндії перекладають російські ЗМІ, то «підтягували» відповідну базу розсилки. Коли чеський президент підтримав анексію Криму, Мустафа Джемілєв сказав, що у 1968 р. він потрапив на 10 років до в’язниці, бо серед іншого виступив проти введення радянських військ у Чехію, а їхній президент зараз каже йому змиритися. От ми й поставили на першу сторінку дайджесту фото Джемілєва з цією цитатою і, зібравши повну базу чеських медіа, розіслали на всіх. Не знаю, хто конкретно використав матеріал, це не важливо, але нашим справжнім успіхом стало те, що за тиждень та фотографія з цитатою були на багатьох біл-бордах Чехії.

  • Які ще свої справи, досягнення вважаєте важливими, а їхні результати такими, що ними можна пишатися?

Не завжди має бути великий результат. Досить часто це маленькі результати, перемоги, які дають відчуття гордості, задоволення. Один із таких випадків пов’язаний з роботою в Європі. Одного разу для успішного виконання завдання мені довелося втрутитися в роботу тих регіонів, за які я не відповідала: не тільки взяти до розгляду Західну Європу, а й попрацювати з Африкою, Середнім Сходом. Моє керівництво сприйняло це не дуже добре. По-перше, то був не зовсім маркетинговий проект, по-друге, втручання в інші регіони. Але таке розширення проекту дозволяло оптимізацію виробництва і, відповідно, пришвидшення результатів проекту в моєму європейському регіоні. Дискусій було багато, зрештою всі погодилися. Як результат – проект був не тільки вчасно запущений (чого майже ніколи не трапляється!), а й перша країна отримала продукт на три місяці раніше запланованого. Через два роки, коли я вже не працювала в компанії, колеги розповідали, що цей проект визнали найкращим за останні десять років за прибутковістю в Європі. Тобто, роблячи додаткову до очікуваної роботу, заходячи на «нову» територію, можеш отримати дуже вдалий результат.

"Дівчина і ангел" (120*60). Вільна копія за В.Котарбинським

“Дівчина і ангел”. Вільна копія за В.Котарбинським

Ще один момент пов’язаний з малюванням. Я тільки почала вчитися у березні, а десь влітку мені зателефонував колишній колега з роботи: «Катю, мені сказали, що ти класно малюєш, хочу тобі замовити картину». Що означає замовити? Я тільки три місяці вчуся. Але зустрілися, поговорили. Бачу: від мене хочуть те, що я взагалі не вмію – копію складної картини Котарбинського. Проте вирішили ризикнути. Він ризикнув і купив мені матеріали для роботи, а я ризикнула, бо взялася за це. Цілий місяць пішов на те, щоб перебудувати свої мізки, примусити себе налаштуватися інакше щодо цієї роботи – не боятися її, виконувати з позитивним настроєм. Врешті-решт роботу можна було спробувати показати. І ось тут успіхом я можу назвати ті дві або чотири секунди, коли колега зайшов до кімнати і побачив картину. Обличчя тієї людини стало для мене найбільшим успіхом, бо я не чекала такої реакції. Я не чекала тих очей, які загорілися, коли побачили, що це було саме те, а може ще й краще, ніж очікувалося. І це був для мене величезний успіх.

  • Ви багато працюєте, але знаходите час і для творчості. Як це все встигаєте?

Чесно кажучи, зараз не встигаю. Дай Боже, щоб раз на місяць сходити на малювання. З ним вийшла цікава історія. Це була не те що мрія, мені хотілося коли-небудь спробувати себе, бо я ніколи не малювала, хіба в школі, де трішки відбивали бажання малювати (сміється). У 2013 році пішла на пробний урок і там залишилася. Якраз того року виникали думки, що, можливо, варто цим займатися постійно. Тоді був стрімкий розвиток у навчанні та його результатах. Але, не знаю, можливо це й варіант на коли-небудь, можливо й ні. Колега, яка почала раніше від мене на років п’ять, нині професійний художник, має власні виставки.

  • Як вам вдалося за три роки розвинути доволі професійні вміння?

Гарні вчителі, гарна мотивація. Професійними вміння ще дуже рано називати. Я вважаю себе учнем-початківцем. У будь-якому випадку, це цікавий досвід і цікава зміна. Коли я, структурований менеджер з певною розвиненою півкулею, почала малювати, за два-три місяці побачила, що світ виглядає зовсім інакше, ніж я бачила все життя. Йдучи по вулиці, дивлячись на місто, людей, небо, я почала бачити нові елементи, нові ракурси, нові кольори.

  • Де ви шукаєте натхнення для роботи і творчості?

Це суперечливий момент, що для всього потрібне натхнення, тому що я бачила на своєму власному досвіді підтвердження двох протилежних думок: тебе щось надихає і ти працюєш або необхідно важко працювати, щоб натхнення все-таки прийшло. До багатьох художників, письменників натхнення приходило не одразу: у них був певний графік регулярної роботи. Є натхнення або немає, але вони працювали. Часом самодисципліна і примушування себе робити щось, що не хочеться, приносить потім натхнення і результати.

Щодо тих самих картин, мені частіше за все подобається малювати море, але якщо зупинитися лише на тому, до чого маєш натхнення, не матимеш розвитку. І в мене є картини, які доводилося малювати, бо так треба, навіть якщо вони мені не подобались на початку. Можна було водити пензликом і годинами думати, що нічого не виходить, а можна було пробувати полюбити цю картину і прикликати натхнення.

11692748_10153431899644188_3155054214265099188_nВ будь-якій роботі є те, що потрібно виконувати, і 70% – це те, що не подобається. Але це потрібно перебороти, щоб отримати задоволення від решти 30%, заради яких ти це робиш.

З іншого боку, якщо є відчуття, що певна діяльність – не зовсім твоє,  треба думати, чи потрібні зміни. Один зі складних моментів – що робити з перепонами: важливо зрозуміти, чи це перепона, щоб навчитися її долати і нарешті отримати перемогу, чи вона означає, що сюди не слід іти, треба міняти напрямок. Це важко визначити, але потрібно пробувати.

  • Можете порадити могилянцям, як почати робити щось абсолютно нове, змінюватися і віднаходити шляхи для саморозвитку?

Дуже важливо зрозуміти, що саме тобі подобається, що хочеш робити, що приносить моральну насолоду. Бувають такі випадки, коли людина із самого початку знаходить свій напрямок і в ньому рухається все життя. Це щасливий і рідкісний випадок. А є моменти постійних пошуків чогось нового, коли потрібно рухатися й пробувати себе. У мене такі пошуки почалися зі вступу до Києво-Могилянської академії, яка була для мене чимось новим і зовсім незвіданим, і в різних напрямах тривають досі.

Над матеріалом працювала Вікторія Солодка

0 Comments

Leave a reply

Форма контакту

Напишіть нам...

Sending

Асоціація випускників НаУКМА

Log in with your credentials

Forgot your details?