Лариса Човнюк – випускниця 1996 (бакалаврат) і 1998 (магістеріум) років за спеціальністю «Філологія. Теорія, історія літератури та компаративістика», керівник відділу міжнародного співробітництва НаУКМА.

  • Пані Ларисо, чи пам’ятаєте Ви, чому вирішили вступати в Києво-Могилянську академію?

Я особисто прийшла до Могилянки раніше, ніж почався прийом документів. Ще влітку влаштувалася працювати в бібліотеці. Тоді надходило дуже багато книжок, переважно англомовних, їх потрібно було приймати, реєструвати – от і шукали людей, які могли б трохи попрацювати. Бібліотека розташовувалася в церкві (Староакадемічного корпусу), і все видавалося дуже романтичним. Тож коли почалася вступна кампанія, я вже була в Могилянці «своя».

Утім, вступити до Могилянки – не стовідсотково моє рішення. Це був push моєї мами, вона є дуже національно свідомою людиною, справжнім патріотом, разом з нею ми долучалися до більшості акцій на підтримку незалежності України ще у 80-х. На момент вступу до Могиляки я була студенткою «ін’язу» (інституту іноземних мов), який вважали доволі престижною інституцією. Коли я подала документи, на частину це було part of fun. У мене був запасний аеродром, я нічого не втрачала й подумала, чому б не спробувати.

  • Коли Ви вступили в Могилянку, довелося покинути попередній університет?

Я провчилася один рік і наступного просто не з’явилася на навчання. Не знаю, як в інших університетах, але в «ін’язі» відраховували дуже чітко: кілька пропусків із фізкультури чи чогось іншого – і до побачення. Однією з перших «радостей» у Могилянці було саме вільне відвідування та необов’язковість фізкультури. Тодішні студенти дуже добре зрозуміли, що це таке, бо в тому самому «ін’язі», та й, мабуть, в інших університетах 30% відраховували за невідвідування таких «важливих» предметів, як фізкультура чи основи медицини. У Могилянці ж була свобода.

  • Коли почалося навчання, яким було Ваше враження? Чи зрозуміли Ви, що прийняли правильне рішення, вступивши у КМА?

Для цього треба було, щоб пройшов певний час, бо перший набір був дуже строкатий: люди різного віку, які вже позакінчували університети або навчалися в них декілька років, свіжі випускники шкіл. Для першого набору до останніх днів прийому документів була вимога закінчити один курс університету, що можна побачити в оголошенні про прийом, яке збереглося з того часу. Але в останній момент цю вимогу  зняли, тому були студенти від зовсім юних до середнього віку – доволі специфічний набір, до якого треба було спочатку звикнути.

Академічно якість почала з’являтись, як на мене, із другим чи навіть третім набором. Перший могилянський набір – це був суцільний експеримент. Уявіть, взяти абсолютно різних людей за віком та освітою і дати їм спеціальний курс Брайчевського, тим більше коли в них немає основ. Це доволі екстремально. Наприклад, я була дуже щасливою, що мала за плечами рік навчання на філології, коли ми слухали курс Миколи Тищенка.

У перший рік у Могилянці було мало студентів. Ми притиралися-гуртувалися і виходило дуже незвичне коло спілкування, на відміну від того, яке є в традиційних університетах. Маленька, але дуже різна група – це найцікавіше, що дала Могилянка першому набору. Події були локалізовані, всі знали один одного візуально, на ім’я чи прізвище – у цьому поштовх і найбільша цінність.

Я вступила на культурологію. Тоді ніхто не знав і не розумів, що це таке. У Могилянці вона починалися з нахилом на археологію, тому що кафедру очолював археолог Микола Чмихов. Потім почалася антропологія. Згодом професор Дмитро Наливайко створив кафедру порівняльного літературознавства і я перейшла туди. Літературознавчі курси розпочалися з третього року навчання. До того – щось доволі строкате й еклектичне.

У нас було багато вивчення іноземних мов на перших роках, зараз їх набагато менше. Було багато середнього між extracurricular і викладанням, коли приходили науковці з Академії наук. Це були люди, які ніколи не працювали зі студентами. Відчувалося, що вони по-іншому мислять.

Тоді ж починався могилянський КіноКлуб, я до нього була заангажована. Також було засновано журнал «Кіно-Театр».

Загалом же, перші роки в НаУКМА – це люди, дуже різні події, різноманітні гості, фестивалі, extracurricular activities, постійне відчуття внутрішнього позитивного дискомфорту, яке багато чого дало.

  • Зазвичай коли згадують про відродження Академії, говорять про В. Брюховецького. Безперечно – його роль визначальна. Але ж біля початків стояли й інші. Хто вони, творці нової Могилянки, які найбільше запам’яталися для Вас?

Для мене знаковим став Сергій Іванюк, який був спочатку деканом гуманітарного факультету, а потім ректором (посади президента й ректора були розведені), про що оголосили на моєму весіллі, яке було одним з перших в Академії.

Дуже важливою для мене була постать Дмитра Наливайка, я прослухала близько семи його курсів за навчання на бакалавраті і магістерці.

Академічне задоволення в мене по життю збереглося насамперед від магістерки: з нами працювали Дмитро Наливайко, Тамара Гундорова, Соломія Павличко, Віра Агеєва – це був абсолютний клас, дуже високоякісно і професійно.

  • Якщо порівняти Могилянку тодішню і теперішню, які зміни вважаєте позитивними, а що, навпаки, варто було б повернути?

Звичайно, в університеті зараз є певна стагнація, але це абсолютно природно для розвитку будь-якої структури. Старт-ап не можна порівняти зі зрілою інституцією. Але зараз у нас також з’явилася певна інституційна байдужість. На початках, як на мене, люди значно більше працювали саме тому, що їм було небайдуже. Певна річ, що ентузіазм не буде вічним, але хотілося б його повернути. Зрозуміло, що це не може бути ентузіазм тих років, які були пов’язані з національним піднесенням, але треба іншим чином його піднімати, щоб до багатьох питань людям було небайдуже – від найменших до дуже глобальних. Цього мені в багатьох випадках дуже бракує. Також, хоч може це видатися протилежним до попереднього твердження – Могилянське вільнодумство залишилося, це добре, але зараз багато процесів бажано інституціоналізувати, бо вільнодумство може переходити в анархію.

541228_10151296298456224_1379744167_nТакож вільний вибір предметів, який був основним на початку, зараз пішов на мінус. Треба з цим щось робити, тому що технічні моменти, формальні вимоги беруть верх над ідеями, навколо яких все будувалося.

З іншого боку, Могилянка стала більшою, оптимальнішою по розміру. Маленький колектив обмежує інтелектуальні потуги. Зараз Могилянка має нові ліцензійні програми, розширює набір, але, я вважаю, з цим потрібно теж бути обережними, бо у всього є свої плюси й мінуси.

Гарно, що тепер в університеті є сквер. Те, що зараз дискусії про кампус – дуже позитивно. Люди, які їздять по світу, бачать, що таке зручний кампус, де немає зайвих парканів, можна посидіти попити каву.

Достатньо добре, що певна порція могилянців залишається працювати тут після випуску. Хоча це спірний момент. Деякі інституції, особливо американські, не розуміють і не люблять цього. Академічна кар’єра для них це рух: якщо почитати американські CV – бакалаврат в одному місці, магістратура в іншому, PhD в третьому, а робота в четвертому. Людина, для того, щоб відчувати себе позитивно, має рухатись.

  • Працюючи протягом багатьох років у міжнародному відділі, чи не відчували «американської» потреби змінити роботу?

Я багато їжджу, в мене майже щороку буває стажування за кордоном. Інколи доволі довге, тому не можна сказати, що я тут сиджу постійно. Я змінюю місця, оточення, умови, і це допомагає розвіятися, щоб з новими силами повернутися працювати в Могилянку. Це моє перше і єдине місце роботи вже дуже багато років. Звичайно, думка щось змінити часом приходить, але поки все так, як є.

  • Ваш син навчається в Могилянці. Це було його самостійне рішення?

Так, він вчиться на факультеті інформатики. Ще під час школи ходив на підготовчі курси в Політех, але сказав, що туди не хоче. У НаУКМА його привабив, мабуть, не лише чи не так академічний позитив, як можливості, атмосфера…

  • А Ваша донька також хоче стати студенткою КМА? Діти ж часом ледь не з садочка вирішують, де будуть навчатися, особливо коли «виростають» з батьками в університеті.
Посвята в НаУКМА

Посвята в НаУКМА

Вона маленька ще (9 років) і про навчання в якомусь певному університеті мрій поки не має. Поки її два головні захоплення – палеонтологія і коні, що з ними робити, вона ще визначиться.

  • Особисте питання: що Вас найбільше вразило або найбільше запам’яталося з прочитаного останнім часом?

Як будь-яка мама, я часто читаю дитячу літературу, тож останнє, що я фізично читала і що справило найбільше враження не на мене, а на мою дитину, це «Чарлі і шоколадна фабрика». Вона зайняла значний простір у нашому з донькою спілкуванні поряд з кіньми й палеонтологією.

Я ж зараз багато читаю латиноамериканську літературу: Маркеса, Кортасара, Льосу. У мене настав своєрідний іспаномовний період, мабуть, тому, що була нещодавно в Іспанії. Це далеко не Латинська Америка, але десь туди ближче. Крім того, це моє давнє захоплення. Ще в студентські роки я мріяла вивчити іспанську мову і займатися латиноамериканською літературою. Мову вивчила, щоправда, набагато пізніше. Але той інший зовсім далекий світ залишився для мене чимось близьким.

  • Якими своїми справами Ви найбільше пишаєтеся?

У мене не було великих подвигів, але я думаю, що мої зусилля в міжнародному відділі багатьом допомогли академічно побачити інший світ, потрапити на навчання в хороші університети, що стало для них чи не вирішальним моментом життя. Думаю, що багатьом іноземцям моя робота допомогла побачити Україну – під час навчання, коротших програм чи довших. З деякими спілкуємося ближче, як товариші, деяким просто вийшло дати дорогу в Могилянку. Дехто з іноземців багато-що зрозумів про Україну, це дуже важливо не лише на персональному, а й на глибшому рівні. Це і є завданням моєї «міжнародної» роботи протягом вже багатьох років, і якщо ця праця дала позитивні результати для когось, то, мабуть, щось у цьому житті робилося правильно.

Над матеріалом працювали Катерина Близнюк та Орися Грудка

0 Comments

Leave a reply

Форма контакту

Напишіть нам...

Sending

Асоціація випускників НаУКМА

Log in with your credentials

Forgot your details?