Людмила Криворучка (дів. Архипова) – випускниця могилянської програми з філософії 1996 р. (бакалаврат) і 1998 р. (магістеріум). Восени 2015 р. очолила Докторську школу ім. родини Юхименків, а також відділ докторантури й аспірантури НаУКМА.

  • Що підштовхнуло Вас вступити у Могилянку і наскільки це було самостійне рішення?

Це була ідея батьків. Мама побачила телевізійну програму про Могилянку, де В’ячеслав Брюховецький та Сергій Іванюк розповідали про новостворений університет. Мама відразу ж запропонувала мені туди вступити. Не впевнена, чи я б наважилась, як вона, відпустити свою дитину, що успішно навчається в державному університеті, так далеко, у Київ, та ще й у новостворений невідомий навчальний заклад. Але мої батьки були сміливими.

Перед вступним періодом у травні в Могилянці проходили дні зустрічей, на одній із яких я познайомилася з паном Сергієм Іванюком. У той час я вчилася у Дніпропетровському університеті на філології, займалася літературознавством і хотіла розвиватися саме в цьому напрямку в Могилянці. Я багато розпитувала Сергія Семеновича про те, які будуть можливості для літературознавців у КМА. Він запевнив, що вони будуть широкі, і, звичайно ж, не помилився – вони і зараз прекрасні.

А потім вже були подання документів і тестування. До речі, для вступу в Могилянку була специфічна вимога – золота медаль для випускників шкіл або відмінні оцінки в заліковці для студентів. Тому на тестуванні конкуренція була дуже велика, за його результатами частина людей одразу проходила, а декого викликали на співбесіду, як-от мене.  Досі пам’ятаю, тоді на співбесіді пан Іванюк спитав, чи знаю я, скільки Шевчуків є в українській літературі і що можу розповісти про Валерія Шевчука. Звичайно ж, я відповіла на ці питання і вступила в наш університет.

  • Що Вам найбільше запам’яталося зі студентських років?

Я дуже добре запам’ятала перші дні навчання та нашу посвяту. Вона була дуже урочистою. Не можна не згадати лекції, які читали дуже шановані професори. Вони вражали нас, хоча не завжди ми усвідомлювали значущість цих людей. Зараз мало хто говорить, що вчитися було надзвичайно важко. Причинами цьому були і висока інтелектуальна планка, і концепція Liberal Arts – навчання за незакріпленими за фахом програмами, коли весь факультет слухав курс, призначений для вузьких фахівців.

На мене велике враження справили події кафедри філософії, зокрема, філософський диспут, у якому я брала участь разом з Юрієм Завгороднім, Михайлом Мінаковим та Оленою Левченко. Тоді всі заходи були дуже велелюдними – на них приходив увесь університет. От і на першому філософському диспуті була заповнена Конґреґаційна зала. Я пам’ятаю дуже добре свої переживання – і жах, і радість, і інтерес.

Ще проводилось багато неформальних зустрічей з науковцями, конференцій. Ми самі були дуже ініціативні – організовували конференцію «Україна, людина, суспільство» або, наприклад,  святкування Дня народження Т. Шевченка в гуртожитку, на яке всі прийшли у вишиванках.

  • Як сталося, що сфера Ваших наукових зацікавлень із літературознавства змінилася на філософію?

1993Цьому посприяв Вілен Горський. На кафедрі літературознавства було дуже цікаво, але до цієї галузі я була дотична з дитинства: відвідувала Малу академію наук, вчилася у Дніпропетровському університеті на філології. У мене вже був не лише досвід, а навіть утома від цих філологічних вражень. Мені хотілося чогось нового. Тоді ж у стінах Академії я познайомилася з філософією. Я подумала, що філософія – це діяльність для мене нова, і вона за своєю природою буде вічно новою. На першому році я написала курсову роботу під керівництвом Дмитра Наливайка про «Рекреації» Юрія Андруховича. Наступного року я писала про український міфологічний роман 60-х років у Сергія Іванюка. Рішення змінити спеціалізацію прийняла вже на третьому році й закінчила бакалаврат із філософії, потім написала магістерську роботу у Вілена Горського. Утім, література і далі моя велика пристрасть, адже мої філософські інтереси фактично літературні, бо я займаюся герменевтикою, захистила кандидатську на тему «Роль інтерпретації в культурі», мій улюблений філософ – Ганс-Ґеорг Ґадамер. Тобто література залишилася, просто вона стала предметом мого інтересу, а не фахом.

  • Зараз у НаУКМА дуже активне позанавчальне життя: зустрічі з відомими людьми, відкриті лекції, концерти, фестивалі, вечірки, студентські конкурси. А як ви проводили позанавчальний час? Чим займалися студенти першого набору, крім відвідування пар?

По-перше, у нас вільного часу було дуже мало: нам давали опрацьовувати багато літератури, ставили високі вимоги до підготовки семінарів, написання робіт. Коли у вас семінар читає якийсь видатний професор, то ви не можете як-небудь приготуватися. Добре підготовані колеги також стимулювали працювати над собою більше.

Тоді у нас не було такої хорошої бібліотеки, як зараз. Ми весь час їздили в ЦНБ, у Парламентську та інші бібліотеки. Не було ксероксів та комп’ютерів, тому доводилося багато конспектувати. Щоб прочитати якусь статтю, треба було їхати в бібліотеку до її відкриття, і там уже можна було зустріти когось із могилянців. Добиратися до гуртожитку також було не так легко, як зараз, – транспортне сполучення було не настільки зручним.

Крім того, багато сил забирала англійська, викладалася у нас чи не щодня всі чотири роки.  Керівником кафедри англійської мови був відомий письменник Володимир Діброва. Одного разу для презентації його книжки він запропонував нам підготувати художній перфоманс: авторське читання тексту поєднати з читанням барокових поезій і живим співом пісень могилянських студентів 17-18 ст., які за допомогою виконання цих пісень жебрали на Подолі. Ігор Когут (тепер відомий політолог), який мав музичну освіту, дуже швидко зібрав студентський хор у гуртожитку на Білицький, ми за нотами вивчили ці пісні, й презентація пройшла з успіхом у Галереї мистецтв, яка була тоді на 3 поверсі 1 корпусу, поруч із нашою кафедрою філософії. Досі пам’ятаю деякі тексти….

Дуже рідко ми збиралися на якісь зустрічі чи вечірки. Загалом, у нашому стилі життя була якась високість, пов’язана з дуже інтелектуальною атмосферою, яка панувала в університеті. Спільність, яка тоді створилася, не давала поводитися негідно. Тому мене іноді вражає поведінка сучасних студентів.

  • Наскільки нам відомо, у студентські роки Ви були учасницею могилянського театру. Розкажіть, будь ласка, як він був заснований і які вистави тоді створювали?

Це був театр-школа, щойно заснований Григорієм Максименком. Перед відкриттям КМА провели конкурс на концепцію студентського театру, і Григорій Юхимович його виграв. Заняття в театрі проходили дуже інтенсивно – щонайменше двічі на тиждень. Ми готували містичну виставу, звичайно, про кохання. Вона була досить постмодерною – замість взяти готовий текст,  Григорій Максименко змішав різні твори, наприклад, тексти Гарсіа Лорки і Миколи Гоголя. Вийшло дуже цікаво. Я брала участь у виставі як співачка.

  • Які постаті на Вас вплинули і чи були серед них могилянці?

Вагому роль у моєму розвитку відіграли викладачі кафедри літературознавства, наприклад, Дмитро Наливайко – який читав нам дуже багато теоретичних і практичних курсів. Так само легендарна  Ніна Тоцька, яка читала курси з української мови. Я прийшла в Могилянку з певною філологічною підготовкою, тому мені ці заняття були цікаві, але багато хто не міг їх сприйняти вповні. Дуже суворою була Соломія Павличко, яка давала складні завдання з курсу «Теорія літератури».

Якщо говорити про моє становлення як фахівця та як людини, то найбільше враження на мене справив Вілен Сергійович Горський, хоча всі викладачі нашої кафедри (філософії та релігієзнавства) – і Анатолій Георгійович Тихолаз, і Валентин Іванович Гусєв, і Віктор Аронович Малахов, і Марина Леонідівна Ткачук – зробили свій внесок у мій розвиток.

Звичайно, допоміг мені й спрямував мене науковий керівник моєї дисертації – Сергій Борисович Кримський.

  • Яке Ваше улюблене місце в КМА?

1992 рікКонґреґайційна зала. Там відбулися мої найважливіші студентські події: вистави театру,  філософський диспут. Також перший корпус, третій поверх, де відбувалися більшість занять, і зокрема – кабінет В. Горського, який потім реконструювали – зараз це кімната для засідань кафедри. Саме в цьому кабінеті були прийняті рішення про тему моєї дисертації, про мого наукового керівника, про тему бакалаврського і магістерського диплома.

  • Ви очолюєте Докторську школу в Могилянці. Як Ви до цього прийшли, і з якими труднощами зараз зіштовхуєтеся?

У проект Докторської школи мене запросили ще в 2010-му році, коли створювалася програма «Філософія літератури». Я брала участь в обговореннях програми, потім була адміністраторкою Докторської школи в проекті TEMPUS. Далі стала викладачем, заступником директора Михайла Винницького. Мені багато разів пропонували посаду директора, я багато разів відмовлялася, і як тепер бачу – не даремно відмовлялася (сміється). Багато сил забирає адміністрування, яке я менше люблю, ніж викладання. Але я думаю, що з часом вдасться якось структурувати, налагодити цю адміністративну складову. Як я зараз бачу, роль викладача – це найщасливіша роль в університеті. Але й труднощі адміністрування можна потерпіти, бо надихає сама можливість створення програм, які допоможуть багатьом стати кращими науковцями. Я б хотіла, щоб усе, що ми робимо, принесло користь і мало справжній смисл – не формальний, інституційний чи адміністративний, а людський.

  • Чи відчуваєте віддачу від своїх студентів?

Мабуть, я більше відчуваю вдячність, яку часто висловлюють мої колишні студенти, за курси філософії, які мені доводилося читати – я викладаю в нашому університеті з 1999-го року. Вілен Сергійович Горський запропонував мені викладати разом із Сергієм Борисовичем Кримським курс «Філософія 1», коли я ще була на першому році аспірантури.

Щодо Докторської школи, то рано говорити поки про реальні результати саме мого викладання. Думаю, більшість наших докторантів усвідомлять цінність отриманого в Докторській школі дещо згодом. Мушу з жалем відзначити, що вони недостатньо цінують ті можливості, які ми для них створюємо, недостатньо використовують їх, не завжди відвідують заняття навіть з іноземними професорами, яких ми з такими зусиллями залучаємо. Це проблема багатьох могилянців –  вони сприймають те, що у нас відбувається, як норму.

  • Можливо, є причина такого їхнього ставлення? Зокрема випускники шкіл, які стають студентами, а далі – аспірантами й докторантами, мають інший світогляд, відмінний від того, який був у студентів 90-х рр. Та й багато що змінилося в самій Академії.

Зараз студенти інші з дуже багатьох причин. Я думаю, що унікальність перших років була в тотальній новизні й творчості в усіх сенсах. Держава ніяким чином не регламентувала нашу діяльність: усе було дуже гнучко, легко було реалізувати будь-яку ініціативу. Також вагому роль відігравали адміністратори – вони вміли працювати непомітно, створювати атмосферу неформальності й свободи.

Крім того, 90-ті роки – надія на оновлення в  державі, світі, віра в те, що можна буде швидко зробити щось нове – давали неповторну атмосферу в українському суспільстві загалом.

Ми пережили досвід ідеальності, яка не є можливою у звичайному світі. Цей досвід нас підтримує і спонукає чинити за принципами, які, можливо, є нереалістичними чи ідеалістичними на сьогодні. А ще «відмінники», якими ми всі були, – це специфічний тип людей. Уявіть собі, що двісті таких людей зібрали разом, і дали змогу працювати із найкращими фахівцями у своїх галузях.

Помітні ціннісні та освітні зміни в самій підготовці школярів, які приходять. Ми всі добре знали, що таке Києво-Могилянська академія. Я, наприклад, захоплювалася бароковою літературою, і потрапити у стіни, де вчилися і викладали люди, про яких я так багато читала, було фантастикою.

  • Як ви втілюєте у життя принцип Lifelong Learning?

1996 рікІнтерес до викладання у мене був, мабуть, завжди. Це помітив Вілен Сергійович, який підтримував мої педагогічні ініціативи. На філософській педагогічній практиці у щойно відкритій Острозькій академії (ми їздили туди під керівництвом Вадима Ігоровича Менжуліна, на той час ще молодого викладача) я вперше читала лекцію перед двома сотнями бакалаврів – саме тоді я зрозуміла, що маю хист до викладання. Якось із Михайлом Мінаковим їздили у Харків читати лекцію для приватної фірми. Вони чомусь захотіли тоді послухати саме студентів. І надалі я завжди відгукуюсь на всі можливості викладати філософію для різних людей і в різних аудиторіях. Коли жила три роки у Бережанах – вела курс лекції для дорослих у музеї, тренінги для вчителів гімназії. Я співпрацюю з УКУ – викладала для викладачів, бакалаврів, беру участь у їхньому проекті для вчителів шкіл. Зараз Тарас Лютий запросив мене до співпраці в курсі «Класична філософія» у «Культурному проекті». Мабуть, така моя ідея життя – викладати філософію різним людям і показувати, що вона є цікавою і важливою.

  • Як гуманітарію Вам доводиться дуже багато читати. Якій літературі надаєте перевагу і, можливо, зізнаєтесь, яку останню книгу Ви прочитали?

Питання про книжки є завжди дуже інтимним.  Викладаючи бакалаврам, я зрозуміла, що треба бути обізнаною із популярною культурою. Тому читаю бестселери, навіть якщо це не висока література, люблю сентиментальний роман. Читаю дуже багато щодня, паралельно різні книжки. Скажімо, недавно, готуючись до занять, перечитувала Шопенгауера, К’єркегора, Ґадамера та досократиків, а паралельно читала двотомник новел Валерія Шевчука – подарунок чоловіка на День святого Валентина (ще з дитинства страшенно люблю його і Григора Тютюнника), і ще читаю щодня з дітьми. У мене прекрасна бібліотека, яка збиралася впродовж багатьох років. Там є і філософська література, і художня, і величезний вибір книжок для дітей. Звісно, слідкую за новинками української літератури.

  • Скажіть, Ваш син часом не планує вступати в Могилянку?

Він, звичайно, «made in Могилянка», як пишуть на наших сувернірних футболках: під час вагітності я читала лекції, багато часу в університеті проводила. Але він хоче бути дизайнером або архітектором, а такого в КМА не вчать. Він виріс у сім’ї філософа та режисера, тому вже має свої професійні «деформації», наприклад, один із останніх роботів, якого він придумав, носить ім’я Платон і живе у платонівській печері.

Можливо, він змінить своє рішення, але я не хочу ні на чому наполягати. У виборі бакалаврату не можна бути прагматиком – людина має спробувати себе в омріяній царині. Я щиро переконана, що будь-яка так звана непрактична професія може дати людині добробут і високий соціальний статус, якщо людина буде абсолютним професіоналом.

Є ще надія, що моя донька захоче стати могилянською студенткою – характер у неї цілком могилянський: активна, незалежна, допитлива. Але їй лише два роки…

  • Наостанок, поділіться, якими принципами Ви керуєтеся у житті? Що для Вас є найважливішим?

Один із моїх принципів – дотримуватися цінностей, яким я за жодних обставин не зраджу. Інший, мабуть, найважливіший принцип – пробувати себе у всьому, навіть якщо не вистачає коштів і можливостей. Це стосується як повсякденного життя, так і моєї університетської діяльності. Якщо є бажання щось робити – треба робити не чекаючи, поки для цього будуть сприятливі умови чи можливості. Як показує досвід, винагорода – абстрактна, символічна чи матеріальна – все одно знайдеться рано чи пізно. Звідси й моє постійне бажання пробувати щось нове. Можливо, надзвичайна активність у чомусь шкодить мені, а, можливо, навпаки допомагає. Побачимо через п’ятдесят років.

На завершення хочу додати: це інтерв’ю містить у собі приховане припущення того, що «перші могилянці» – якісь особливі чи видатні люди. Але нам просто пощастило опинитися в унікальному, натхненному, активному, новаторському середовищі, яким була Академія початку 90-х. І все.

Над матеріалом працювали Катерина Близнюк і Марина Сніжинська

0 Comments

Leave a reply

Форма контакту

Напишіть нам...

Sending

Асоціація випускників НаУКМА

Log in with your credentials

Forgot your details?