Відсьогодні розпочинаємо публікацію серії інтерв’ю з випускниками першого набору НаУКМА 1992 р. до 20-ї річниці випуску бакалаврів 1996 р. і 25-річчя відродження Києво-Могилянської академії.

Мінаков_оМихайло Мінаков – випускник могилянської програми з філософії 1996 (бакалаврат) і 1998 (магістеріум) років – перший випускник Академії, який став доктором наук. Зараз викладає на кафедрі філософії та релігієзнавства у НаУКМА, очолює Кантівське товариство в Україні, є президентом Фонду якісної політики, а також головним редактором наукового міждисциплінарного рецензованого журналу «Ідеологія і політика».

  • Багато хто називає Могилянку перших років її існування великою авантюрою. Що підштовхнуло Вас піти на цю авантюру й вступити у КМА під час першого набору?

Так, це був авантюризм як із мого боку, моїх товаришів, так і з боку В’ячеслава Брюховецького і професорів, які пішли за ним. Я на той час закінчив медичне училище, пропрацював сільським фельдшером і два роки як вчився на історичному факультеті Запорізького університету. При всій любові до історичного факультету мушу сказати, що навчальна програма мене не задовольняла. Вона була застарілою. Того року (1992) я подавав заяву на вступ і таки вступив у два виші: у Могилянку і в Московський університет. Я мав щасливий збіг – у той період у нас були архівні практики і в Києві, і в Москві.  Поки я був у Києві на архівній практиці, склав іспити на вступ у Могилянку. Під час архівної практики в Москві я вступав до МДУ. Провчившись по тижневі в обох університетах, я мав зробити вибір – і він був очевидний. З одного боку –  темний запилений юрфак МДУ, читання лекцій за конспектами, написаними чи не за Сталіна. А з іншого боку – яскравий молодий університет із західними професорами, свобода і ліберальний стиль спілкування. Крім того, мене цікавила філософія. На філософський факультет в МДУ я не міг вступати, не вистачало певних документів, тому довелося вступати на юридичний. Натомість філософія у Могилянці обіцяла дати освіту без радянського присмаку, чого я дуже хотів.

  • Що Вам найбільше запам’яталося зі студентського життя?

Перші роки були найцікавішими, бо Могилянку робили не бюрократи. Тут треба віддати належне В’ячеславу Степановичу – його втручання не були помітні. Він створив простір академічної творчості й не заважав цьому просторові розвиватися. Сьогодні адміністрації в Могилянці аж забагато. І в цьому плані Могилянка ризикує стати пострадянським університетом, схожим на Шевченківський чи Житомирський. Але в той час адміністратори КМА розуміли, що їхнє завдання – надавати послуги двом категоріям людей: професорам і студентам. Тому-то й проявлялася така активність, співтворчість викладачів і студентів. Ми одразу створили кілька студентських товариств: релігійне, філософське і наукове. Вони були центрами життя, і ми разом із професорами дізнавалися щось нове про світ, у якому живемо. Восени 1992-го наше релігійне товариство обійшло всі великі християнські і нехристиянські храми, ми побували у синагогах, сходили на служби до протестантів і мусульман. Наше життя було дуже активним, і кожен викладач намагався спрямувати, підтримати нас.

Мінаков-90іПриємно згадувати, якими відкритими до діалогу були кафедри. Приходжу я якось усередині вересня 92-го року до професора Горського і кажу: «Хочу займатися філософією». І ми з ним три години, неформально спілкуючись, обговорювали важливі для нас речі. Такий формат спілкування Могилянка вже не підтримує. Кафедри не пристосовані навіть для повноцінної роботи викладача, не кажучи вже про спільну роботу викладача і студента. Я зараз мешкаю в Італії. Тут кабінети професорів слугують подвійній меті: продуктивній науковій роботі викладача та особистому спілкуванню зі студентами. У нашому університеті жоден викладач, незалежно від його статусу, такого місця не має. Якщо я хочу поспілкуватися зі студентами, я іду в кав’ярню, за межі університету. Нині університет – не місце для розмов, дискусій і дослідницької роботи.

  • Ви часто спілкуєтеся зі своїми студентами? Наскільки Ви є доступним для спілкування?

Колись я був дуже відкритим і легко йшов на контакт, але студенти дещо зловживали цим. Тому я створив штучні перешкоди. Якщо у студента є певна мета і потреба, він долає ці перешкоди, і я йду з ним на контакт миттєво, але на дозвільні розмови я не витрачаю ані свій час, ані час студента.

  • Як Ви вважаєте, наскільки змінилися студенти НаУКМА, якщо порівнювати їх із першими наборами? І яких змін Могилянка зазнала загалом?

Під час першого випуску ті з нас, хто вирішив іти в науку, домовилися, що, якщо залишаємося в Академії, відтворюємо ті самі правила, які були у нас. Тобто, ніякого плагіату, співпраця на рівні зі студентом, з аспірантом, сприяння творчій атмосфері.

Академія змінилася не так із середини, як через загальні суспільні зміни. Інтелектуальне зубожіння є помітним вже на випускниках шкіл. Школа тепер дає набагато менше знань та самостійності в оволодінні ними. Наймолодші студенти, з якими я працюю, третьокурсники. Найперше, що мене вражає при знайомстві з ними, коли, представляючись, молоді люди спершу називають прізвище, а потім ім’я. Це ж колективізм у головах: спершу називати родове, а потім особисте ім’я. Для мене це є метафорою того, що сталося з Україною, українською освітою та молоддю. Я помічаю в студентів пізнє розуміння того, що він чи вона є унікальною особистістю. У нас під кінець 80-х – на початку 90-х індивідуалізм буяв. Моє покоління – це покоління перебудови. Для нас особисті плани, особиста творчість були на першому місці. Сумно, що зараз у КМА суттєво присутні елементи цього нового колективізму. Бо ж він проявляється у недостатній рішучості індивіда. А звідси і плагіат, наукова пасивність… Колеги, які працюють в приймальній комісії, кажуть, що дедалі менше абітурієнтів, навіть успішних абітурієнтів, самі вирішують, на який фах вони ідуть. Чим далі частіше вони приймають рішення під впливом батьків. Це ще одна ознака колективізму.

Ясно, що тут є певна зміна в суспільстві, до якої, на мою думку, Академія ще не готова. Наша сила – Liberal Arts – стала нашою слабкістю. Liberal Arts – для особистостей, а не для колективістів. Шевченківський університет у цьому плані буде найліпшим місцем для таких людей. Вони потрапляють у вагон потягу навчального процесу, і цей вагон довезе їх до диплому. Натомість у Могилянці особистий вибір потрібен постійно. Могилянська освіта й дотепер сприяє розвиткові творчої індивідуальності, але це відбувається нелегко. Якщо на третьому році ще досі немає усвідомлення власної неповторності, це означає, що два роки витрачаються недостатньо продуктивно. Liberal Arts творить не лише індивідуаліста, а ще й лідера, людину, яка перетворює своє суспільство на сучасне і відкрите до різних форм творчості. А в нас забагато часу витрачається на те, щоб пробудити у людині особистісний первень.

Інші зміна – це невміння говорити і писати. Українські школярі, молоді студенти – це люди інформаційної доби. Вони чудово можуть впоратись із пошуком інформації. Але написати, описати, проговорити знайдене – велика проблема. Ось цей мовний дефіцит, мовна і письмова некомпетентність даються взнаки дедалі більше. А якщо людина не вміє говорити, вона не вміє нести відповідальність. Бо відповідальність – це вміння давати відповідь. На позначення особистості, здатної нести відповідальність, Кант використовував старе німецьке слово «Mündigkeit», що означає буквально «ротовість», тобто «вміння виражати», точніше «вміння виражати дещо», бути компетентним мовцем і могти нести відповідальність за свої рішення і дії.

Якщо проводити реформу в Могилянці, то в перший рік навчання, як на мене, треба відмовитися від будь-яких фахових предметів і зосередитися на індивідуалізації людей, виробленню навичок ведення дискусії, говоріння і письма – готувати людей до навчання у виші з Liberal Arts.

  • Чотири роки тому в одному інтерв’ю Ви сказали, що «бути в Могилянці й бути могилянцем – це лишатися в ціннісній опозиції до українського суспільства». Чи це досі актуально? Чи можна сказати, що після Революції Гідності відбулися зміни ціннісних орієнтирів нашого суспільства? І яка ж тепер роль Могилянки й могилянців?

Революція Гідності – це недовгий період на початку революційних змін кривавої зими 2013-2014 років. Фактично, перехід до кривавих боїв завершив період Гідності. Війна ніколи не є гідною. Вбивство ніколи не є гідним. А радикалізація відбулася після спроби державного перевороту 16 січня, коли меншиною депутатів було ухвалено диктаторські закони. І ця провокація 16 січня, і радикалізація з нашого боку не знівелювали можливість відновлення громадянської гідності. Гідність – це взагалі найважливіша громадянська чеснота. Вона базується на раціональності і вмінні чути одне одного. Від цього моменту з’являються Майдан і Антимайдан як позадіалогові структури і громадянська війна як частина тієї війни, що сьогодні відбувається. А Могилянка залишається одним із небагатьох місць, де діалог можна буде відновлювати. Такими місцями зазвичай є або провідні університети, або парламент. Але український парламент сьогодні – недіалогове місце, а, скоріше, місце, де буде створюватися нова диктатура. Могилянка ж залишає потенціал для терапії українського суспільства, тому нам треба бути дуже обережними і зберігати свою незаполітизованість, зберігати свій націотворчий потенціал, і в часи, коли це стане можливо, знову дати шанс Україні. Так що ми й досі залишаємося ціннісною альтернативою до сучасного українського суспільства.

  • Повернемося до Вас особисто. Скажіть, будь ласка, якими своїми справами Ви найбільше пишаєтеся?

Звісно, моє марнославство тішать деякі елементи культу першості: я був першим кандидатом і першим доктором наук з-поміж випускників. На цей культ першості також вплинув індивідуалізм, який виховувався у нас із першого року навчання в КМА. Добре пам’ятаю ті двісті доларів, що я заплатив на початку 92-го року. То була страшна сума, і батьки не уявляли, як я її знайду. Я заробляв картоплею. Набрав у оренду багато землі, копав, продавав. Уперше в житті опинився на базарі. Так чи інакше, за перший семестр я заплатив. І тоді вже ми, добрі друзі, які останню ложку вівсянки між собою ділили в гуртожитку, боролися за першість у навчанні й найвищий рейтинг. Цей рейтинг – не оцінка, а змагання: хто напише краще есе, хто зробить кращу доповідь. Це була постійна конкуренція, яка змушувала нас розвиватися. Вона запускала процес «хто перший». Від цих особистих змагань виграє і суспільство, звісно…

Мінако_в

Благодійний вечір до 400-ліття КМА

Якщо ж прибрати марнославне, то насправді, я пишаюся тим, що і мені, і моїм колегам – Людмилі Архиповій, Юрію Завгородньому – вдається трохи зберігати і передавати дух та цінності «ще тієї» Могилянки наступним поколінням. Інститут за визначенням – це набір впливових правил, що перейшли від одного покоління до іншого. Я бачу, як у моїх студентах, сьогоднішніх і десятирічної давнини, цінності «ще тої» Могилянки живі та передаються далі. Я дивлюся, наприклад, на Наталю Павлик, Світлану Матвієнко, Віктора Корчевного, Михайла Кольцова та Олексія Ведрова і бачу в них тих людей, якими були ми в 92-му році. Передавання традиції є. Воно надихає, робить наш індивідуалізм укоріненим у культуру і науку України.

  • Ваша дочка теж вступила в НаУКМА. Чи це було самостійне рішення і які в неї враження?

Аліса – могилянська дитина. Вона народилася в могилянській родині, майже в Києво-Могилянській академії. Перший її вихід у світ відбувся на врученні нам бакалаврських дипломів, коли їй було два місяці. Її перший у житті бал був могилянський. Тому в неї питань стосовно університету не виникало. Хоча я пропонував їй поїхати на Захід, але для неї рішення було очевидним.

  • Чи часто Ви спілкуєтеся з однокурсниками? Наскільки тісні у вас зв’язки?

Між нами могилянський зв’язок, а значить – родинний. Я можу когось не бачити десять років, але якщо ми зустрічаємося – у Бостоні, Римі чи на Подолі – то здається, що цієї перерви територіальної та темпоральної не було. Крім того, зараз завдяки соціальним мережам, можна швидко налагодити будь-який контакт – і жити разом, як і колись у гуртожитку.

  • Які постаті на Вас найбільше вплинули? Можливо, серед них були могилянці?

Я навчався в різних університетах, училищах, але асоціюю себе лише з Могилянкою. Із людьми, які на мене вплинули, я також зустрівся у стінах нашого університету. У НаУКМА працювало дуже багато науковців, які ставали role model. Для мене, звичайно, професор Вілен Сергійович Горський був такою фігурою. Саме в Могилянці я познайомився з професором Анатолієм Миколайовичем Лоєм, який був моїм доктором-фатером на всіх моїх дисертаціях. Я сподіваюся, що продовжую його справу у філософії. Також для мене був дуже важливий Роланд Піч – класичний німецький професор. Іноді я ловлю себе на думці, що моя закоханість у німецьку філософію, культуру і мову пов’язана з ним. Потім я навчався в Німеччині. І навіть коли зараз викладаю, трохи імітую його стиль. Ці три постаті були з Могилянки, і моя ідентичність – це могилянська ідентичність.

  • Чи маєте життєве кредо і, якщо так, то яке воно?

Моє життєве кредо сформулювалося, коли я прийшов до першого класу моєї сільської школи. Угорі наді мною висів плакат, на якому була зображена дуже гарна дівчинка з бантиками. Там було написано: «Не дозволяй собі лінитись!» Так і живу…

Над матеріалом працювали Катерина Близнюк і Марина Сніжинська

Фото – з fb-профілю Михайла Мінакова

0 Comments

Leave a reply

Форма контакту

Напишіть нам...

Sending

Асоціація випускників НаУКМА

Log in with your credentials

Forgot your details?