Микола Воронін – випускник БП «Фізика» 2002 р. та МП «Екологія» 2004 р. Із початку війни був «кіборгом» в Донецькому аеропорту, із серпня 2015 року воював в 79-й окремій аеромобільній бригаді і зараз продовжує військову службу на Сході України.

  • Чому Ви обрали місцем свого навчання саме Могилянку?

Мене направив у Могилянку тато, який прочитав про неї оголошення у газеті. Пам`ятаю, я якраз порпався в городі, коли тато до мене підійшов з тією газетою. «Спробуй», – каже. На той час у родини не було грошей. Тато був старшим науковим співробітником в Інституті зрошувального землеробства поруч із нашим селом, а мама – економістом у сільській пересувній механізованій колоні. У сім’ї було троє дітей, і якраз після кризи науковцям платили через раз. Це був 1997 рік – рік мого вступу в Могилянку. Не знаю, як батьки нашкребли 6грошей, але вони мене таки відправили в Київ. Мама дуже хотіла, щоб я вступив на економічний факультет, а тато нічого не сказав про те, куди мені йти. Вже тоді я любив все розраховувати. Мабуть, тому мене вчителі посилали на олімпіади з математики. Я приїхав у Київ, потрапив у приймальну комісію і став читати на стіні умови вступу. Окрім них, мене дуже цікавив конкурс – кількість людей на одне місце. Тато сказав, що з восьми підготовчих курсів до вступу в Могильнику наша сім`я може сплатити лише за один. Я мав обрати той, який хочу слухати. У ті часи ми приїздили в Могилянку і писали три години тест із восьми предметів, щоб сюди вступити. Тоді ніхто й не чув про ЗНО. Це був перший тест у моєму житті. Я зрозумів, що в середньому зваженому на рейтинг впливатиме більше всього англійська мова. Тож я попросив тата заплатити саме за неї. Я вибрав не економічний факультет, як хотіла мама, а природничий – спеціальність «фізика». Там був найменший конкурс, і ще я пригадав, що в дитинстві мріяв стати космонавтом. Вирішив, що зараз саме час втілювати дитячі мрії у життя. Якщо не стану космонавтом, то хоч розробником космічного корабля. Зараз згадую ті думки і думаю: «Боже, яка свята наївність!» Але розрахунок був правильним. Я таки вступив у Могилянку.

Дякую Могилянці щиро. Вона кардинально вплинула на моє життя. Влітку, на час підготовчих курсів, я поселився в гуртожитку на вулиці Марини Цвєтаєвої.  Зі мною жив заможніший хлопець із Коломиї. Його батьки заплатили за всі вісім підготовчих курсів. За час спільного життя з ни5м я вивчив західну говірку і дивував нею всіх у селі. Мене батьки, як мавпеня, показували своїм знайомим зі словами: «Ану, дай жару отою мовою, що ти нам показував». Ну, я і давав. Це чомусь усіх дивувало. Крім того, що я відкрив у собі здатність до мімікрії, в мене прокинувся хист розвідника. Через свого сусіда я вивідав, де і як викладають викладають різні курси, і таємно їх усі відвідував. Тільки на курсах англійської уважно рахували слухачів. Решта курсів були побудовані у формі лекцій, які на той час у свободолюбній Могилянці були вільними, тож там ніхто слухачів не рахував. Мені запам’яталися, крім англійської, біологія, математика та історія Києво-Могилянської академії. Її ми теж тоді здавали. Із математики я розраховував набрати найвищий бал, а сталося так, що здав її найгірше. Найкращий результат був із англійської. Виявилося, що з моїм рейтингом я міг би вступити й на економічний факультет. Але тоді в Могилянці не можна було подавати документи на кілька факультетів. Цікаві були часи.

  • Поділіться найяскравішими спогадами про студентські роки.

Кожен спогад про alma mater – це блискучий діамант. І я часом перебираю ці дорогоцінні камінці. Пригадую, як ми на плацу під час великої перерви веселою компанією читали  Jerome K. Jerome “Three men in a boat”. Сміялися до сліз. Запам`ятався День ФПрН. Тоді я випадково долучився до його організації і кардинально змінив увесь концерт своєю участю. Пригадую гучні вечірки, що ми влаштовували з сусідом на кухні у гуртожитку Пущі Водиці;  як уся Могилянська спільнота допомагала мені, коли я захворів; і вже тепер… Згадую Оld school parties, хорову капелу «Почайна» і тих добрих вчителів та керівників нашого університету, які лишилися в ньому і які вже із нього пішли. Хто на той світ… Хто десь-інде.

4Я завжди був замріяним романтиком і весь час себе запитував, що я можу зробити корисного для людства. Що ж корисного для людства від мого життя в норі? Ідея була така: нинішня цивілізація дуже негативно впливає на екологічний стан планети. Тож це був такий собі експеримент: від яких «благ» цивілізації можна відмовитись заради кращого життя наших нащадків. Нелегко насправді так жити. Холодно було взимку, хоч я й топив саморобну пічку. Все ж було дуже багато моментів, які можна назвати незручними і екстремально неприємними. Я дійшов висновку, що людям треба використовувати сучасні досягнення для найпростішої та найзручнішої нашої інтеграції у життя природи. Наступним моїм кроком була хатка з автономним електрозабезпеченням від сонячної батареї. Так жити, звісно, було зручніше. Та цей експеримент не завершився. На нашу землю напала русня.  Місце, де я проводив ці експерименти, було під Горлівкою. То ж я не за чутками знав, що робили сепаратисти. Чоловікові неприємно бачити, коли проти твоєї родини хтось стоїть зі зброєю, тоді як у тебе зброї немає.

  • У публікації на «Антикорі» Ви розповіли, що перейшли на українську мову після початку війни. Якою є Ваша позиція стосовно питання російськомовних українських патріотів зараз?

1Ставлення до російськомовних патріотів у мене постійно змінюється – від радикального френдоциду у соціальній мережі до терпимої бесіди та діалогу. До війни я весь час питав себе, чим я можу  бути корисним для людства. Тепер питання постійно ставлю собі інакше: чим я можу бути корисним Україні.

  • Яке воно – Ваше воєнне життя?

Ніякої романтики в армії та війні нема. Служба в армії – це нудна і кропітка праця. Як кажуть, хто в армії служив, той в цирку не сміється. І я розумію чому. Я б не сказав, що підходжу для військової служби. Я – одинак про життю, мені дуже непросто знаходитись в колективі. Значно зручніше робити щось самому. Але людина може призвичаїтись до всього. Схоже, що я адаптувався трохи до армії. Але це не заважає мені чекати на Перемогу і робити все, що можу, для того, щоб вона настала якнайшвидше. Що таке наша Перемога? Для мене це – відновлення тих кордонів України, які ми мали до нападу Росії. Мені чужого не треба, але своє я відстою.

  • Розкажіть, будь ласка, про збірку Ваших поезій, яка готується до друку. Як довго тривала робота над нею? Який із віршів є Вашим улюбленим?

3Ще з початку війни мої побратими просили написати книгу про них. Дехто з них уже загинув, хтось пройшов через полон. Важко одночасно працювати над книгою і воювати. Для мене значно простіше під час якогось перепочинку написати невеличкий віршик, який передає ті чи інші відчуття. Іноді писалося просто на бойовому завданні під час затишшя, раз –  прямо в бою. Збірка здебільшого складається з воєнних віршів. Кілька поезій із довоєнного періоду я теж додав. Кожен вірш цікавий своєю історією. Та все ж є кілька улюблених. Максимально детально ситуацію мені вдалося передати у вірші, присвяченому роковинам здачі Донецького аеропорту. Згадками наповнені вірші, присвячені тим, хто загинув, наприклад вірш «Очаків». Тугою лунають вірші про Любов і очікування:  «Колись ми побачимо дивні світи», наприклад. Дивно, але мені здається, що моя уявна Кохана весь час зі мною воює поруч. Окрему лінію становлять кілька віршів про вчителів. Ця збірка – квінтесенцієя мого досвіду. Маю надію, що комусь вона буде цікавою.

 

***

Колись ми побачимо дивні світи.
І ти.
Будеш стояти поруч зі мною.
Теж повернешся колись із бою.
Теж не захочеш ніде іти.
Гори зелені, синії ріки.
Тут ми з тобою лишились на віки.
Тут будуть наші нащадки рости.
Тут буду до скону стояти у полі.
І ти.

***

Солдатик виліз з бліндажа…
Солдатик знову на сторожі…
Нема навколо огорожі…
Лиш степ навкруг,
Лишень трава…
Та десь стоять ворожі танки.
Ворожий міномет, гармати
Тому йому не можна спати…
Він має знов охороняти
Тих хто поліз відпочивати…
Поспати трохи…
У бліндаж.

Вірші Миколи Вороніна – це вірші від учасника цієї війни, який з перших днів пішов захищати свою країну зі зброєю в руках. Це вірші про війну, про емоції, про боротьбу, про любов до своєї країни та про біль втрати. Це пам’ять, яку необхідно зберегти для наших нащадків. Почитати вірші можна за лінком: http://bit.ly/2n3Aif0

Видавництво вирішило видати збірку віршів, але може забезпечити тільки частину коштів на видання.
Нам потрібно назбирати другу половину – близько 20 000 гривень.
Допоможемо нашому захиснику і могилянцю видати збірку своїх віршів.
Кошти потрібно перераховувати на особисту картку Миколи Вороніна з поміткою «на видання збірки» – 4731 2171 1097 0355.

Над матеріалом працювала Марина Сніжинська

 

 

 

0 Comments

Leave a reply

Форма контакту

Напишіть нам...

Sending

Асоціація випускників НаУКМА

Log in with your credentials

Forgot your details?