Наталія Глінка – випускниця могилянської програми з культурології 1996 (бакалаврат) і 1998 (магістеріум) років. Кандидат філологічних наук, докторант, доцент, в.о. завідувача кафедри теорії, практики та перекладу англійської мови НТУУ «КПІ».

  • Кожного випускника свого часу привів у Могилянку власний особливий шлях. Яким був Ваш?

Моя мама почула по радіо виступ В’ячеслава Степановича Брюховецького, і її зачепила й надихнула фраза, що академія буде готувати інтелектуальну еліту. На той момент я вже мала середню спеціальну педагогічну освіту і закінчувала перший курс філологічного факультету (НПУ ім. М. Драгоманова). Як і багато моїх майбутніх однокурсників, я нічого не втрачала, спробувавши вступити. Крім того, я – домашня дівчина, завжди була при батьках, і, звичайно, перед двадцятьма роками у мені прокинувся бунтарський дух. Він виражався в бажанні поїхати навчатися до іншого міста. І я думаю, що це був такий психологічний хід моєї мами, альтернатива моєму від’їздові в якісь великі світи.

Перше враження від академії було дещо цікаве, таке незвичайне. По-перше, прийшовши подавати документи, ми потрапили у суцільний будівельний майданчик. Ми ходили по дошках, навколо працювали майстри, будівельники. І в черзі до третього корпусу, де приймали наші документи, стояли, як потім я побачила, депутати Верховної Ради зі своїми дітьми, майбутні чи діючі міністри, тобто це був збір незвичайних людей, поки що неорганізований. Першою нас зустрічала натхненна й енергійна дівчина Лариса Сиволожська. Подивившись у її очі, я зрозуміла, що мені нічого не страшно. Вона розповідала про майбутній незвичайний вступний тест і сказала: «Ви нічого не втрачаєте, спробуйте, це буде дуже цікаво». Її слова підбадьорили, і я йшла на цей тест, як на певне  життєве психологічне випробування. І мені було цікаво, випробування виявилося таким, яких я ще ніколи не бачила і не проходила. Потім ми дізналися, що дати написання тестів були вибрані не просто так. Довгі роки вступні випробування писали саме у день народження В’ячеслава Степановича. У цьому теж є певний символізм.

Друге яскраве враження від Академії – це те, що відбирали нас безпосередньо В. Брюховецький і С. Іванюк. Хто потрапив у перший набір – це, як мені здається, саме їхнє рішення. Вони собі відбирали однодумців, соратників і, я думаю, не помилилися в своєму виборі.

Перед посвятою 1992 р.

Перед Посвятою (1992 р.)

Коли першого вересня мені треба було прийти в академію або в свій університет, переді мною був дуже складний вибір. Звичайно, я дуже пишалася вступом у щось таке незвичайне й нове, але, мабуть, я боялася втратити вже придбане, і тому ще один мій особистий досвід – це навчання в двох вишах одночасно. Зараз це не новинка і дуже багато студентів отримують паралельні освіти,  а в наш час це було практично вперше. Але в мене це вийшло і тому в дев’яносто шостому році я отримала два дипломи, що мені зовсім не заважає, а навпаки, допомагає. Я цим пишаюся і вважаю своїм особистим досягненням.

Наступний надзвичайний момент – це перша відкрита лекція Юрія Шевельова. Це – людина світової величини, ім’я, з яким пов’язують історію української і світової літератури, тому його відкрита лекція – це був шок. Ще одне незабутнє враження – відкрита лекція Ліни Костенко, що теж стала для мене життєвим відкриттям.

  • Спілкування з якими викладачами найбільше вплинуло на Вас? На кого з них Ви рівнялися у своїй подальшій професійній діяльності?

Я вважаю, що академія дала неймовірний досвід спілкування з унікальними людьми, які представляють сьогоднішню українську науку. На мене особисто дуже вплинув, і я вважаю своїм хрещеним батьком Дмитра Сергійовича Наливайка. З першої лекції з історії світової літератури я зрозуміла, що це – моє майбутнє. То було кохання назавжди, з першого погляду. Дмитро Сергійович дотепер для мене – вершина літературознавства, безумовна і неперевершена.

Лекції професора Костянтина Тищенко теж стали для мене як філолога зламом бачення лінгвістики. Його курс із загального мовознавства  здійснив бурю в моїй свідомості. Ще хотіла б згадати викладача з історії європейської цивілізації Михайла Кірсенка і, звичайно, світоча цьогочасної наукової еліти Мирослава Поповича.

Але поруч із колосами, на той момент вже визнаними професорами, академіками, у нас була дуже потужна молода інтелектуальна викладацька еліта. Віра Агеєва, Тамара Гундорова – на той момент молоді, перспективні науковці з великим потенціалом і значними досягненнями. Незабутнє враження на мене справив Володимир Пилипович Моренець, але спочатку не як викладач літератури, а як викладач польської мови.

Окремо хочу визначити роль в моєму житті Наталі Юріївни Жлуктенко. Вона викладала в нас історію англійського роману, і потім наше співробітництво з нею поширилося на мої наукові інтереси. Вона була моїм науковим керівником, і дотепер я на неї орієнтуюся.

На всіх цих викладачів я намагаюся бути схожою у своїй професійній діяльності. Знання, отримані від них, стали моїм надбанням,  скарбом, з яким я ніколи не розлучуся, і це все завдяки академії.

  • Коли і як у Вас виникло бажання стати науковцем? Чому Ви вирішили стати викладачем?

Мені здається, що це було передбачено долею. Я маю на увазі не стільки наукову діяльність, скільки викладацьку, педагогічну. Справа в тому, що я нічого іншого перед собою й не бачила все своє життя. У моїй сім’ї чотири покоління педагогів. Мій прадід по маминій лінії був викладачем, і прямо зі школи пішов на фронт Першої світової війни. Дід до Другої світової війни працював директором київської школи, а інший дід, по батьковій лінії, був викладачем університету в Ніжині. Мама в мене теж викладач.  Тому я не бачила іншого шляху перед собою,  педагогічна діяльність була обрана років так з п’яти. Але в якій галузі і в якій науці себе знаходити – оце був складний вибір: бабусі в мене були українськими філологами, мама – хімік, один дід – історик, інший – філософ. Тому вибір був зроблений саме під час навчання в академії. Педагогічна й наукова діяльність передбачені генетично, а от саме література стала коханням у Могилянці.

  • Багато випускників кажуть, що навчання у НаУКМА було дуже складним, доводилося дуже багато працювати. Ви ще й поєднували його з навчанням в іншому університеті. Чи залишався час на якісь позанавчальні активності?
Перша літня сесія на камені Сагайдачного 1993

Перша літня сесія на камені Сагайдачного (1993 р.)

З третього курсу навчання в академії я ще почала працювати, тому на позаурочну діяльність часу майже не лишалось. Практично весь не зайнятий навчанням час ми насправді теж займалися, але займалися в бібліотеках.  Всі вихідні ми проводили у ЦНБ чи Парламентській бібліотеці, де у нас влаштовувався певний побут: ми там їли, відпочивали, спілкувалися, призначали романтичні зустрічі, знали, де тепліше в зимові холодні дні, а де прохолодніше у спеку. У залі зарубіжної україністики стояли дуже зручні крісла і там можна було, нікому не заважаючи, перепочити і поспілкуватися. Часто ми одне одному займали місця в бібліотеці, тому що там було доволі людно. Це унікальний досвід, якого, мені здається, сучасні студенти позбавлені. Не скажу, що це добре чи погано, але це по-іншому.

А ще з незвичайного могилянського досвіду я можу згадати для мене дещо незвичну і спочатку неприйнятну стобальну рейтингову систему. Зазвичай нас так виховували, що ми всі однаково хороші й достойні, але щоб нас вибудовували в якийсь рейтинг, це було вперше і виявилося унікальним стимулом. Також запам’яталися новітні методики навчання. Зараз вони розповсюджені, доступні всім і введені майже в усіх університетах, але на той час ми були єдиними, першими, унікальними в цьому питанні.

  • Наскільки у перші роки студенти були залучені в діяльність університету?

Ви знаєте, унікальність могилянської ситуації в перші роки діяльності академії полягала в тому, що не тільки ми, а й наші керівники, викладачі, управлінський склад вчилися разом з нами. Це були люди, відкриті до нового досвіду, але без досвіду колишньої системи. Тому ми вчилися разом, розуміли помилки одне одного, і в нас ніколи не виникали конфлікти. Не було такої структури в академії, де б не були залучені студенти. У Могилянці впровадили унікальну систему  «відпрацювання»  студентів на кафедрах та у підрозділах – можна сказати, що ми будували університет разом.  . Звичайно, ніяких великих грошей ми не заробляли і для академії це не була якась істотна фінансова підтримка з нашого боку, але отримували реальний досвід роботи. Багато людей працювало в бібліотеці, при деканатах чи кафедрах, і це була співпраця на паритетних умовах. Я особисто «відпрацьовувала» у редакції журналу «Кіно-Театр», головним редактором якого була Лариса Іванівна Брюховецька – знакова людина для мене в академії, дуже товариська, надзвичайно відкрита. У нас завжди була абсолютно рівна дискусія, ми разом все робили, єдине, в неї було більше досвіду, тому вона могла нам дещо порадити. Такий досвід був надзвичайно важливим для самосвідомості й самооцінки студентів.

  • У кожному навчальному закладі, як і в будь-якій організації загалом, відрізняються атмосфера, правила співіснування, традиції тощо. Наскільки Вам було складно після Могилянки адаптуватися до нового університету, коли Ви прийшли працювати в КПІ?

Мої стосунки з Київським політехнічним інститутом – унікальні. Перші свої кроки в житті я робила під столітніми вербами біля першого корпусу. Тут я в дитинстві відвідувала гуртки, в цьому парку проходили всі мої вечори, тобто це – моя мала батьківщина. Звичайно, я не думала про роботу тут, тому що я не задумувалася й про навчання. Це – університет, який був завжди флагманом технічної освіти нашої країни, і залишається таким, але я тут не навчалася через своє кохання до філології.

фото глінкиКоли ж у КПІ відкрився факультет лінгвістики, я зрозуміла, що це мій шанс. І практично зразу після завершення університету я опинилася тут завдяки Наталії Юріївні Жлуктенко, яка мене запросила до співпраці. Моє життя тут надзвичайно щасливе. Так, це інший виш, але якщо академія – це відроджений університет з унікальною історією і, я сподіваюся, з великим майбутнім, то КПІ – це університет forever, колос освіти, непереможний і безсумнівний авторитет не тільки в просторі нашої країни, але й далеко за її межами. Це сплав великої технічної еліти, унікальних розумів. Із його стін вийшло багато видатних науковців і конструкторів. Тобто це така історія, до якої долучитися не просто честь, а велике щастя.

При переході з досвіду студентського в академії у досвід викладацький в КПІ складностей не виникало, тому що наш факультет був новий, дуже прогресивний, відкритий до сучасних віянь в освіті й науці. Ми теж одними з перших вводили стобальну рейтингову систему, тому для мене могилянський досвід дуже допомагав. З іншого боку, рівень викладання в академії, досвід спілкування з авторитетними педагогами, на яких я хотіла бути схожою, їхні методики стали для мене важливою підтримкою в роботі. Я хотіла приносити в КПІ цей досвід і, головне, атмосферу співробітництва, відкритості, щирості в стосунках зі студентами. За це я дуже вдячна академії.

  • І наскільки вдається налагоджувати такі стосунки зі студентами?

Я своїх студентів не просто поважаю, а обожнюю. По-перше, це мої працедавці, завдяки ним я існую, і тому я їм дуже вдячна за те, що вони обирають наш університет, що дають змогу реалізовуватися мені як викладачу. Вони унікальні й прекрасні. Я викладаю вже більше двадцяти років, тому можу сказати, що студенти завжди однакові: завжди максималісти, які хочуть найкращого, але відкриті до щирих людей. Це – дзеркало: вони такі, які перед ними викладачі. Якщо ти будеш замкнений, самовпевнений, пихатий, то таких самих закритих і невідвертих студентів будеш бачити в аудиторії. Якщо хочеш бачити відкритих студентів, щирих – будь таким. Оце моя формула, яку я взяла від могилянських викладачів.

  • Багато випускників першого набору, мають досвід навчання, роботи або стажування закордоном. Ви теж проходили стажування в Карловому університеті й Кембриджі. Що для Вас це дало?

Перш за все, як то кажуть, рівну спину, самовпевненість, бачення себе включеним у загальний процес, долучення до найкращих європейських зразків вищої освіти. Але, знаєте, колеги (не лише з України), з якими я проходила стажування, постійно захоплювалися старими стінами, давньою атмосферою, а для мене це не було здивуванням, тому що моя освіта і моя робота відбувалася саме в таких давніх стінах. Я не помітила применшення нашого досвіду, рівня освіти. Я відчувала себе на рівних в тих університетах. Хоча їхні традиції відрізняються, особливо в Кембриджі. Звичайно, я бачила, наскільки відмінні викладацьке навантаження і студентський побут. Але назагал я впевнилася, що наша освіта – дуже ґрунтовна, надзвичайно якісна, і нам є чим пишатися.

  • Ви зазначили на початку нашої розмови, що до вступу в НаУКМА розглядали варіант навчання закордоном, пізніше проходили там стажування. Чи зараз у Вас не виникають думки про те, щоб спробувати знайти себе в якісь іншій країні?

Я вважаю, що можу досягти всього, що б я хотіла, тут. Крім того, я багато подорожую, проходжу стажування і буваю в закордонних університетах. Є така заїжджена, але правильна фраза: «Добре там, де нас немає». Треба робити добре там, де ми є. Тут я відчуваю свою необхідність, значущість, увагу до себе, і можу проявити в повній мірі увагу до своїх співвітчизників, студентів, колег. Чи потрібна я буду так само за кордоном? Не впевнена. Як гість – будь ласка, на стажування – залюбки, але для того, щоб обмінятися інформацією, досвідом і повернутися додому.

  • Якими принципами Ви керуєтеся у своєму житті? Що для Вас є найважливішим?

У мене є дуже важливий принцип: якщо можеш щось зробити для іншого – зроби це. І ще один: не можна бути скупим на емоції. Треба не скупитися на похвали, на хороше слово. Поганого дуже багато в житті, і наше завдання – його максимально нівелювати своїм ставленням до людей. Головне – це міжособистісні стосунки, комунікація. Ніколи не відвертайся. Є можливість допомогти – допоможи. Не можеш – не обіцяй. Не створюй зайвих обіцянок, тому що це призводить до внутрішнього конфлікту, самоневдоволення. Роби що потрібно, що є в твоїх силах і будь що буде.фото3

  • На завершення скажіть, яку пораду Ви як випускниця могли б дати сучасним студентам Академії?

Максимально брати все, що дає Могилянка: професійні знання, спілкування, додаткову інформацію, поїздки, досвід роботи і т. ін.

Головне в нашому університеті – це людський ресурс. Навчання в академії – це унікальна можливість зустрічатися з незвичайними особистостями. Всі могилянці – це щось неймовірне з надзвичайним потенціалом. І я кажу не тільки й не стільки про викладачів, але й про студентів. Ми не знаємо, ким стануть ті, хто сидить з нами в одній аудиторії, після випуску. Це майбутні вершителі долі країни.

Треба бути незамкненими, відкритими до нового і набиратися позитивного досвіду на все подальше життя, як це було у перших випускників. Тому ми завжди будемо говорити про академію в захваті.

Я бажаю, щоб теперішні студенти через двадцять років після випуску говорили з такою ж ейфорією про нашу Могилянку.

Над матеріалом працювали Катерина Близнюк і Тетяна Сопронюк

0 Comments

Leave a reply

Форма контакту

Напишіть нам...

Sending

Асоціація випускників НаУКМА

Log in with your credentials

Forgot your details?