Неда Неждана – випускниця бакалаврської програми з культурології 1995 р., поетеса, драматург, перекладачка, журналістка, арт-критик, одна із засновниць журналу «Кіно-Театр», керівник відділу драматургічних проектів Національного Центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса, засновниця незалежного театру «МІСТ», викладач теорії і практики драматургії у КНУ імені Т.Шевченка, голова Конфедерації драматургів України.

  • На момент вступу до НаУКМА у Вас уже була філологічна освіта. Що спонукало прийти навчатися у Могилянку?

Я тоді закінчила четвертий курс на французькій філології у Лінгвістичному університеті. А з Могилянкою зустрілася спочатку як драматург – писала сценарій до її відкриття. Сталося це тому, що я захоплювалася бароковою драмою, створила і втілила власну версію барокової драми за мотивами великодніх віршів. І тому режисер Сергій Архипчук запропонував мені взятися за написання сценарію відкриття Академії. А режисером цього дійства став мій майбутній чоловік Олександр Мірошниченко.

K_048У Могилянці зацікавилася культурологією, оскільки тоді це був новий напрям. Вирішила спробувати скласти могилянський тест, і таки склала, хоч там були предмети, з якими я не мала справи вже чотири роки, як-от: фізика, математика, та й англійська була проблематичнішою для мене, ніж французька – у школі я її не вчила. Частина абітурієнтів проходила на навчання одразу, решта – після співбесіди. Я потрапила на співбесіду. Члени комісії запитали мене, де збираюся працювати з такою екзотичною професією. Я сказала, що, наприклад, міністром культури (усміхається). А потім додала, що планую, якщо серйозно, працювати у якомусь мистецькому журналі. І собі як наврочила: на останньому курсі ми з Оленою Левченко організували журнал «Кіно-Театр». Вона більше займалася кіно, я театром. З цією ідеєю і назвою ми ознайомили ще декількох студентів і разом пішли до Лариси Брюховецької. Вона підтримала наш задум, і згодом ми видали два перших номери. Тому бійтеся своїх побажань, висловлених на вступі. Не знаю, як щодо побажання з міністром культури, хтозна, ще побачимо.

  • На перших етапах діяльності відродженої Академії постало чимало проблем і викликів. Які труднощі як студентці довелося долати Вам?

Складно було перебудуватися на нову систему освіти. У нас (у КНЛУ) діяла радянська система середнього арифметичного, і перелаштуватися було непросто. З іншого боку, болонська система освіти спонукала до наполегливої роботи. Окрім того, протягом року я вчилася паралельно у двох вишах – перевелася на заочну форму в лінгвістичному, а з третього року навчання в Могилянці була однією із шести студентів, які вирішили завершити освіту екстерном, тобто я пройшла два роки за рік, що було своєрідним екстримом. Паралельно також працювала журналісткою, вчилася, а потім працювала у Центрі сучасної української драматургії.

А ще перший набір був дуже сильним, тому що тільки біля 20% студентів вступили після школи, та й ті – лише медалісти. А решта прийшли вже з вищою освітою або такі, що ще десь вчилися хоча б рік. І це поставило досить високу планку. Мені здається, що перший набір зібрав «вершки» авантюристів серед студентів і викладачів, яких труднощі не лякали.

  • Які курси Вам найбільше запам’яталися і були найкориснішими? Які викладачі стали авторитетами?

Щодо предметів, це, насамперед,  теорія та  історія культури, літературознавство. Я думаю, що така загальна культурологічна освіта є дуже корисною для письменника, адже дає змогу зрозуміти не тільки філологічний, а й світоглядний контекст. Крім того на високому рівні здійснювалося викладання мов, так що французька й англійська мови зараз у мене в активному вжитку, і вони допомагають у професійному житті, зокрема спілкуватися з колегами на міжнародному рівні.

Якщо говорити про викладачів, то, по-перше, хотіла б згадати засновника кафедри культурології, уже покійного Миколу Олександровича Чмихова. Він висловлював спірні тези, які нині можна сприймати як пророчі. Наприклад, говорив тоді, що Чорнобиль став одним із факторів, який сприяє формуванню нової України. В нього була теорія, згідно з якою еволюційні процеси в людській цивілізації пов’язані з мутаціями через підвищенням радіаційного фону, розглядав історію під впливом космічних циклів. Згідно з цією теорією перше покоління  України – те, яке формувалося після проголошення незалежності. Тож Майдан можна сприймати як революцію нової генерації, нового етносу, що навіть має свою назву – «укри», «укропи». Пасіонарний вибух, який стався для України, і, можливо, для світу, пов’язаний із цією теорією М. Чмихова.  Він навіть називав поворотні дати в майбутньому, які пов’язані з прийняттям Конституції, Помаранчевою революцією. Деякі його наукові гіпотези дійсно потім справджувалися.

По-друге, з великою вдячністю хотілося б згадати Дмитра Сергійовича Наливайка (засновник кафедри літературознавства та Школи літературної компаративістики НаУКМА). Я писала дипломну роботу з компаративістики на тему «Модернізм в українській драмі в європейському контексті», і його методологія стала у пригоді. Ось зараз викладаю на кафедрі теорії літератури, компаративістики і літературної творчості в КНУ ім. Т.Шевченка.

K_058

Перші 6 випускників НаУКМА (1995 р.): за кафедрою – Неда Неждана, за столами перший ряд – Олена Левченко, Сергій Капранов, Сергій Горін, другий ряд – Артем Рудик і Юрій Завгородній

Окрім того, треба згадати Горського Вілена Сергійовича, Чумаченка Бориса Миколайовича. До речі, з Борисом Миколайовичем я радилася, коли писала п’єсу «Химерна Мессаліна», в якій дія відбувається в часи Давнього Риму – його період. Я давала йому прочитати цю п’єсу, щоб там не було ляпів з історичної точки зору. Можливо, інтерес до римської історії пов’язаний з паном Чумаченком.

Також варто назвати професора Костянтина Тищенка, який викладав загальне мовознавство. Він знав багато мов, був дуже суворий, але проводив надзвичайно цікаві лекції й давав глибинні знання.

І, звісно, важливою для мене людиною стала пані Лариса Брюховецька, викладачка історії кіно, яка допомогла створити журнал «Кіно-Театр», в якому я працювала п’ять років завідуючою відділом театру.

  • Що залишилося у Вас у пам’яті з могилянського студентського життя? Чи знаходився взагалі вільний час на щось позавчальне із Вашою шаленою зайнятістю?

Загалом було дуже цікаве і бурхливе життя. Я брала участь у підготовці двох журналів: літературно-мистецький журнал «Колесо», яким займалася рік, а потім журнал «Кіно-Театр». Звичайно, були ще дискотеки, вечірки, але найяскравіше враження залишила археологічна практика.

Я їздила на експедицію в Крим біля мису Фіолент на морі. Це був дуже цікавий досвід, бо те, що уявляєш про археологічні розкопки, і чим вони є насправді – зовсім різні речі. Спочатку був шок, тому що мусиш копати і мести під палючим сонцем. Але потім, коли починаєш розкодовувати по маленьких рештках, «читати» ці речі, то розумієш, що торкаєшся глибинних шарів історії. У цьому є своя магія.

Вечорами після розкопок я їздила на вистави до Севастополя, поверталася пізно й доводилося йти поруч із кладовищем, було трохи страшно й містично. Хлопці нас тоді лякали, прикидаючись привидами, але одного вечора побачила біля цвинтаря якісь силуети, схожі на камені. На ранок же зрозуміла, що там ніяких каменів немає, а всі наші були у таборі. Що то було, не знаю. А ще одного разу ми бачили, як щось велике і кругле світилося над нами цілий вечір. Можливо, НЛО… Тож пригод тоді вистачало.

  • Ви належите до шести перших випускників НаУКМА і, відповідно, учасників першої Конвоканції у відродженій Києво-Могилянській академії. Чи пам’ятаєте, як формувалася ця особлива саме могилянська традиція привітання випускників?

K_054Звичайно, були і костюми, і мантії, і присяги. Мені здається, що ця ритуальна сторона важлива для усвідомлення своєї причетності до традиції.

Тоді виникла традиція, коли випускники щось дарують Києво-Могилянській академії. У мого чоловіка з’явилася ідея подарувати якогось звіра. Тож ми купили маленьку черепашку і назвали її Альмою як символ мудрості. До свята вона поводилася нормально, але на Конвокації бідна тваринка злякалася публіки, намагалася заховатись і виривалася. Тому замість того, щоб зосередитися на події, я більше думала, що робити з Альмою. В. Брюховецький тоді пожартував, що якби ще й природничники випускалися, то могли й крокодильчика подарувати…

  • Отже, після випуску з Могилянки Ви змогли ще глибше поринути у професійну діяльність. Чому саме драматургія стала для Вас головною справою життя?

Я починала з поезії, окрім того, працювала журналісткою, критиком. У 2000 році  втратила роботу, і тоді довелося визначати, що з-поміж того всього є для мене головним. Драматургія мене захоплювала найбільше, бо в ній є те, чого немає в поезії, прозі, коли твої фантазії можуть оживати, впливати на долю інших, твою долю, передбачати майбутнє. Була, наприклад, історія, коли я написала головну роль для одного актора. І коли п’єсу поставили з іншим актором в іншому місті, подібні речі до написаних у тексті стали відбуватися в житті того актора-прототипа.

Інколи у п’єсах певним чином передбачається навіть майбутнє країни. Наприклад, перед Майданом я написала казку «Мандрівка у Віртуляндію». Там головний герой потрапляє у віртуальну країну часу, яку захопили воєнізовані монстри, що вирішили повернути час назад. Візуальне і просторове оформлення п’єси – це святкова площа, на яку нападає такий собі майже «беркут», що розганяє людей і погрожує їм арештами. Герої мають подолати низку випробувань, потім сіють зуби дракона, з яких постає військо козаків, що допомагає визволити країну. Коли цю п’єсу вперше ставили (в палаці «Україна»), розпочався Майдан. Образно п’єса відтворювала реальні події. Мені актори з режисером жартома дорікали: «Що ти написала?!» Напевно, письменники іноді «зчитують» майбутнє в інформаційному просторі.

У написанні п’єс є своєрідна магія, коли можеш бути не просто письменником, а твої творіння живуть своїм життям, і це захоплює. Можливо, колись я спробую щось інше, як свого часу спробувала професію режисера. Але все ж драматургія – найбільш моє і в цьому, як казав Сковорода, моя «сродна праця».

  • Пані Недо, Ви досліджуєте проблематику драматургії і театральну реформу. Які перспективи розвитку драми і театру в Україні бачите?

Загалом, якщо говорити про політику в галузі сучасної драми, то це геноцид. Історія незалежної України не фіксує жодної програми для її підтримки, у той час, як в інших країнах це пріоритет і є десятки форм – на видання, переклади, сценічні читання, центри, театри, фестивалі тощо. У нас єдине існувала програма закупівель вперше поставлених сучасних українських та перекладних іноземних п’єс – гонорари авторам за вже зроблену роботу. При В. Януковичі гроші на цю програму просто крали, а з приходом нової влади її… взагалі скасували. Тож становище української драми порівняно з іншими країнами – жахливе.

Неждана-буд-АктораЯ вивчала досвід функціонування театру в інших країнах. У нас абсолютно ненормальна система, сформована на радянському ґрунті. У світі більшість театрів незалежні, які мають підтримку у формі приміщень і грантів із незначною частиною національних, що дає можливість для розвитку багатьох форм. Наприклад, у Парижі 500 тільки театральних приміщень, а театральних компаній ще більше. Це створює велику конкуренцію, але й великий простір можливостей. В усій Україні близько 125 театрів, які мають фінансування. Ні підтримки, ні пільг для незалежних немає взагалі. Більше того, на культурні потреби середньостатистичного українця припадає 7 гривень на місяць. За ці гроші в театр не сходиш.

За нормальними європейськими стандартами на культуру має виділятися щонайменше 8% державного бюджету, ще до війни в Україні виділяли близько 0,4%. У 20 разів менше! І ще все урізають. Нещодавно ми з колегами з драмвідділу підготували і видали антології п’єс «Таїна буття» про великих українців (премія НСПУ за кращу антологію року) та актуальних «Майдан до і після». Ми ніде в Україні не могли знайти коштів на видання! Невеликий тираж профінансувала діаспора. Тож я обстоюю позицію, що має існувати стратегія, котра визначатиме, що і як підтримувати, як це є всюди, крім нас. Коли на гастролі театру російської драми є кошти, а театру української п’єси не існує, і взагалі жодної підтримки вітчизняної драми, – це нонсенс. Є велика проблема з фінансуванням і розподілом коштів. І це не просто питання сучасної драми, без якої неможливий розвиток театру, а й формування обличчя держави.

Ще одним проблемним питанням є репертуар. У театрах, зокрема провінційних, переважно ставлять «Сватання на Гончарівці», «Дами і гусари» та інші драми такого роду, серед сучасних здебільшого «бульварні». Неможливо досі показувати те ж саме, що й 50 років тому, особливо у ситуації революції і війни, потрібно кардинально міняти цю радянську систему. У пріоритетах має бути сучасне, інновація.

Окрім того, ми тривалий час були в тіні Росії, і це негативно вплинуло на імідж України як держави. Коли тебе сприймають як «майже Росію», або як «укрів», що «окупували» Київську Русь, тоді за кордоном той факт, що Росія атакувала твою державу і почала її знищувати, сприймається як щось нормальне – «історична справедливість». Бо Росія має «обличчя» через поширення своєї культури, а ми – ні. Ми іноді самі не усвідомлюємо, наскільки нас не знають у світі. В мене іноді виникає враження, що ми на Марсі живемо, а не поруч з іншими європейськими державами в епоху глобалізації. Країну розуміють саме через культуру, вона допомагає внутрішньо зрозуміти ментальність народу, сформувати позитивний імідж. А драматургія в цьому відношенні особливо  важлива, тому що вона діалогічна за своєю природою – провокує діалог між культурами, країнами, допомагає створити спільних «дітей».

  • Які власні справи й досягнення вважаєте найбільш вагомими?
DIGITAL CAMERA

На фестивалі у Вісбадені

Звісно, пов’язані з драматургією – маю понад 70 постановок, була обрана патроном України на найбільшому фестивалі «Нові Європейські П’єси» у Вісбадені. Нещодавно я отримала свою книжку, видану в Парижі, – п’єсу «Майдан Інферно». Це перша п’єса українського автора у французькому видавництві, своєрідний українсько-французький прорив. Торік була перша сценічна презентація цього твору на фестивалі «Європа театрів» у Парижі (Дім Європи і Сходу). Робота над текстом проходила частково в Україні, а частково у Франції. У мене своєрідні стосунки з Парижем – подорожі подібні на закоханість, сварку, коротке одруження, а ця п’єса – ніби дитина. До речі, директор Дому Європи і Сходу Селін Барк відмітила, що від часу її написання до презентації французькою минуло рівно дев’ять місяців.

Окрім того, зараз готується з моєї ініціативи та упорядкування мене і Домініка Долм’є перша антологія сучасної української драми у Франції «Від Чорнобиля до Криму», де буде 9 наших авторів. Раніше я долучилася до видання двох антологій нашої драми у Македонії та Польщі, ще одна готується в Сербії. Паралельно працюю над перекладами іноземних п’єс в Україні. Фактично, займаюся темою свого дослідження в НаУКМА – українською драмою в європейському контексті, але вже сучасною.

Кілька років тому в мене вийшли дві постановки в Австралії. З п’єсою «Той, що відчиняє двері», яка облетіла вже п’ять континентів, тоді стався навіть політичний інцидент. Її постановку робив режисер російського походження, п’єса українська, а прем’єра випала якраз на час окупації Криму, тож виник певний резонанс як серед діаспорної, так і австралійської публіки, було чимало дискусій. Але згодом цей режисер вислав фото автомайдану російської діаспори із синьо-жовтими прапорами в Австралії, і це було гарним знаком. Тобто моя п’єса працювала на Україну, українську революцію навіть за її межами.

У мене є також дві живі «реалізації» – сини Маркіян і Роман. У старшого вже два оповідання були опубліковані в студентській антології КНУ імені Т.Шевченка. Він зараз учиться на телережисера в КНУТКІТ імені І.Карпенка-Карого. Молодшому тільки вісім років. Він займається музикою і карате, але ми з ним іноді також записуємо його казки. Причому, коли запропонувала йому надрукувати книжечку, він відповів, що хоче робити постановку в… могилянській «Пасіці». Так що в мене діти також творчі.

  • Насамкінець, що б Ви побажали Могилянці до її 25-річчя?

Я бажаю розширюватися, відкривати нові факультети, спеціальності, наприклад, тієї ж драматургії, адже в Україні досі немає такої фахової підготовки, як в інших країнах.

А ще хочу побажати талановитих, розумних і авантюрних студентів, бо, мені здається, та система, яку започаткувала Могилянка, сприяє до пошуку неординарних людей.

Над матеріалом працювала Вікторія Солодка

0 Comments

Leave a reply

Форма контакту

Напишіть нам...

Sending

Асоціація випускників НаУКМА

Log in with your credentials

Forgot your details?