Олена Маслюківська – випускниця бакалаврської (1996 р.) та магістерської (1998 р.) програм з екології НаУКМА. Також здобула ступінь магістра з екологічного управління у Єльському університеті (США). Кандидат економічних наук за спеціальністю «Економіка природокористування та охорони навколишнього середовища», доцент кафедри екології НаУКМА, менеджер проекту «Механізм підтримки фахівців для реформ» при Національній раді реформ. 

  • Почнемо з традиційного для всіх випускників питання: як Ви дізналися про відкриття Академії і чому вирішили сюди вступити?

Ми з батьками не знали про Києво-Могилянську академію, поки не почали шукати університет для вступу. Оскільки в моїй родині не було «блату», не сприймали хабарів, я пробувала вступити в різні ВНЗ, бо якби відмінниця і вчительська донька не вступила – це була б ганьба. Якось ми побачили оголошення про Могилянку, напевно що в трамваї, і приїхали. Одразу зраділи, що можна було здавати копії документів, оскільки це збільшувало ймовірність кудись та вступити.

Моя мама була вчителькою математики, і це був той предмет, який я добре знала. Обрали саме природничий факультет, тому що там математика була профільною. А серед спеціальностей вибрали екологію, бо мені завжди було прикро бачити, як вода з відстійників з мінімальною очисткою зливалася прямо у річку. Хотілося зняти на фотокамеру і послати до гумористичного журналу «Крокодил», де висміювали подібну безгосподарність.

Я мушу сказати, що я не є таким випускником, який цілеспрямовано вступав у Могилянку. Для мене це було свого роду Боже провидіння і благословення. Я таки вступила в кілька університетів, але вирішила залишитися в Могилянці і жодного дня про це не пошкодувала. Рішення приймала інтуїтивно, бо не мала уявлення, яким буде навчання тут, що це взагалі за університет такий, тому вважаю, що мій вступ в Могилянку – це було веління згори.

  • Отже, Ви вступали одразу після школи. Чи не було складно вчитися поряд з однокурсниками, які прийшли з інших університетів? Адже в першому могилянському наборі таких було багато.

Таких студентів, як я, що відразу після школи прийшли в Могилянку, на природничому факультеті було всього шестеро. Решта –люди, які вже закінчили училище чи кілька курсів університету.

БезымянныйЯ до сих пір пам’ятаю, як на одній з перших пар, лекції з біології, яку читав Олександр Василенко, я нічогісінько не розуміла і тільки думала: «Куди я потрапила?». Лише пізніше я зрозуміла, що його скерували на те, що сюди прийшли люди, які вже закінчили рік чи два біофаків або вчилися в медичному. А для мене як для випускниці звичайної середньої школи провінційного містечка України це створювало проблему. Не знала, як взагалі я тут маю вчитися.

Потім наш рівень знань вирівнявся і все було добре. Просто сталось так, що ми були першим експериментальним набором, і курси викладалися складні, ґрунтовні, а викладачі – серйозні науковці – не давали нам спуску, не спрощували їх. Тому було важко, але, з іншого боку, дуже корисно, бо давало певні навики адаптації, вміння вибудувати загальну картину з масиву інформації.

  • Які викладачі Вам найбільше запам’яталися?

Для кожного студента це особисте, але почати треба з Віталія Павловича Замостяна. Замостян – це перше місце, перший завкафедри і декан, людина, яка мені дала путівку в життя.

Не можна не згадати про таких людей, при яких ми зростали: про В’ячеслава Брюховецького, Миколу Глибовця, Олену Замостян, яка організувала КМЦ, Володимира Моренця, Сергія Іванюка – це все визначні особистості, які є фундаментом нашого університету.

Якщо зосередитися на тих викладачах, що прийшли і пізніше залишили університет, то мені запам’яталися математики Володимир Вишенський, Володимир Плахотник, геолог і хімік Петро Пікуза. Напевно, останній запам’ятався саме через те, що він підкреслено багато уваги приділяв не лише своєму предметові, а й особисто нам, ставився до нас як до особистостей, з повагою і прихильністю.

  • Наскільки було насичене Ваше позанавчальне життя? Що цікаво запам’яталося зі студентських років про Могилянку?

Я пам’ятаю, що в нас було дуже багато різних вечірок. Той же День святого Валентина і перші валентики, про яких, здається, я тільки в Могилянці вперше і почула. Тоді у КМА прийшли дуже різні люди з різним досвідом. Усі вони були надзвичайно ініціативні, тому відбувалося багато різноманітних заходів.

За різноплановістю можу порівняти тодішню КМА з історією, яку мені колись розповідали про Каліфорнію: про те, чому в Каліфорнії живуть найпідприємливіші люди. Причина полягає в дусі переселенців. Більшість переселенців із Європи прибували на північний схід Штатів. Коли почалася золота лихоманка на південному заході, туди поїхали всі, хто ще не осів, не мав родин, бізнесу, але був авантюристом, своєрідним шибайголовою. Ці люди перебралися в Каліфорнію і там стали займатися видобутком золота. Тут вони вже осіли, і тепер в Каліфорнії живуть найбільш підприємливі люди.

Так і з Могилянкою. Людей, які вступили сюди не після школи, зовсім не задовольняла політика традиційних пострадянських університетів, вони шукали себе, і в КМА отримали подібну платформу, тому й розвивалася оця атмосфера свободи, ініціативності й креативності. В Академії студенти потрапили в нове, вільне середовище, де все, що ти хочеш, можна реалізовувати.

Дуже добре пам’ятаю, як ми розмальовували актову залу. В ній на той час ще не було ремонту, виглядала вона страшно, тому якось перед однією вечіркою нам дозволили розмалювати стіни. Кожен приходив і малював, що хотів. І це було настільки цікаво – прийти потім на вечірку й подивитися на ті витвори. Звичайно, потім зробили ремонт, нічого не лишилося, але той факт, що студентам дозволили помалювати, – це було просто прекрасно.

993872_1092812147437497_5639592712193269445_nА щодо організації якихось подій, то з природничого факультету активістами були я, Наталя Потапкова, Ірина Пальона, Василь Назарук, Олексій Мелещук, Артур Сінько, Богдан Маслич. Але я б не сказала, що саме ми були «заводилами» на університетському рівні, бо тоді зібралася така концентрація студентів старших і цікавих, що фактично всі ініціативи йшли від них, а ми вже під’єднувалися. Так ми вчилися працювати в команді, переймати досвід один від одного.

  • Що здавалося в Могилянці найбільш незвичним?

Важко було порівнювати, коли ти щойно прийшов зі школи. Мені, наприклад, довгий час здавалося, що скрізь має бути так добре. Але коли я почала спілкуватися з людьми, які навчалися в інших університетах, тоді побачила різницю. Її я помітила також в Інституті міжнародних відносин, куди вступила після 2 курсу Могилянки, і де потім чотири роки навчалася паралельно з Могилянкою.

Але дещо несподіване було. Мої батьки родом із Житомирської області, а виросла я на Вінниччині, тому розмовляла українським суржиком. Це була моя мова. І коли я приїхала в Могилянку, багато було людей із Західної України з галицькою версією української мови. Я почувалася трохи збентеженою. Адже коли до тебе звертаються українською, а ти відповідаєш житомирсько-вінницьким суржиком, це збиває. Я дуже швидко зрозуміла, що треба себе виправляти і говорити літературною українською мовою.

Взагалі, не скажу, що в нас тоді була мовна проблема. Пам’ятаю, навчався один хлопець на правничому факультеті, який говорив російською мовою, але йому це не заважало. Спілкуватися українською – це був вибір кожного індивідуально, а не правило, силою насаджене університетом. Але на мене особисто дуже вплинуло середовище. Уявіть, хлопець запрошує на танець, а ти відповідаєш суржиком, і більше він до тебе не підходить. Довелося працювати над собою! 🙂

  • Ви маєте досвід навчання в різних українських і закордонних університетах. Скажіть, будь ласка, які знання і навички, здобуті саме в Могилянці, стали корисними у подальшому житті?

Є кілька моментів. Перший: я поїхала навчатися в США на магістерську програму після закінчення магістерки в Могилянці. Там діє традиційна західна модель, тож усіх людей з різною підготовкою на бакалавраті на першому курсі підганяють під один рівень базовими курсами, а потім уже дають спеціалізовані курси. Але я одразу обрала предмети з другим курсом, бо з першим мені було нецікаво – вони на такому ж рівні викладалися, як і у нас в Могилянці. Звичайно, з тими знаннями, які я отримала в Єлі (Yale University), мені потім років сім взагалі не треба було слідкувати за розвитком екологічних подій у світі, про все розповіли там. Але саме досвід навчання в Могилянці допоміг легше адаптуватися до нової системи.

12Другий момент – це те важливе, що Могилянка дає і що досі залишається головною її перевагою порівняно з іншими українськими вишами: не тільки і не стільки знання, скільки вміння орієнтуватися у масиві інформації та подій, знаходити й брати необхідні знання самому.

Зараз як викладач я розумію, що не варто подавати студентам сталі знання, бо світ динамічно змінюється, і коли студент випуститься через чотири роки, то не буде в цій реальності орієнтуватися. Треба розповідати, як вчитися, шукати і працювати з інформацією.

А ще Могилянка дає дуже багато можливостей: вибіркові дисципліни, різноманітні заходи, ініціативи – скрізь не встигнеш, тому треба було вчитися розставляти пріоритети, вибирати, що важливіше для тебе, для твого майбутнього.

Дуже запам’ятався один випадок, коли приїхав посол США, усі студенти бігли в актову залу, щоб його послухати, а проти цього потоку людей ішла наша однокурсниця. Її питають: «Ти не йдеш на посла?!». А вона сказала: «Навіщо мені посол? Я коли закінчу університет, то він послом уже не буде, а в мене зараз інші пріоритети». І пішла в бібліотеку вчитися… Стільки всього відбувається в Могилянці, що, вже будучи студентом, ти маєш вирішувати, куди піти, чим займатися, на що витрачати свій час.

  • Ви згадали про навчання закордоном. Який цінний досвід Ви отримали там, яким, можливо, не могли б збагатитися в Україні?

Насамперед, це англійська мова.

Що ж до самої спеціальності, я вступила на програму з екологічного менеджменту в Єльському університеті, тож для мене було дуже корисним зрозуміти міждисциплінарність. В Україні це було досить новим явищем, і я намагалася зрозуміти, як поєднується екологія та економіка. Вичитала в одній брошурі, ще навчаючись у КМА, що екологія та економіка – весла одного човна: не можна гребти одним і не гребти іншим. У США я вперше реально зустріла цей підхід, і він був для мене дуже яскравим.

1907611_10203764285492334_8900108647649008417_n

З Михайлом Мінаковим на Благодійному вечорі до 400-ліття КМА

Інший момент, який я зрозуміла там, – це важливість зв’язків. Я побачила, наскільки важливо, з ким ти вчишся, оскільки ці звичайні студенти потім стають впливовими у суспільстві. І чим кращий університет, тим більша ймовірність, що твої однокурсники стануть впливовими людьми у різних колах. Ти ростеш, і ростуть твої колеги. Саме тоді в американському університеті я вперше зрозуміла наскільки важливий нетворкінг, створення мереж контактів, коли спілкуєшся з людьми в університеті і від них можеш почути те, чого тобі на парах не скажуть.

Це є в Могилянці. Зараз я бачу, що мої однокурсники на різних посадах в міністерствах, і це дуже круто. Я завжди кажу абітурієнтам і їхнім батькам: «Серед того, чому ваша дитина може навчитися в Могилянці, знання складають лише 40%. Решта – це зв’язки, вміння мислити, доступ до різних цікавих людей, формування мережі важливих для майбутнього знайомств і контактів».

  • Маючи таку різноманітну престижну освіту й працюючи у багатьох проектах, ініціативах, Ви все ж викладаєте в НаУКМА. Чому Ви вирішили стати викладачем і що спонукає досі займатися цією діяльністю?

Моя мама – вчителька в школі, тому , напевно, це спадкове. Пам’ятаю, як після навчання в США я мала постійну роботу і викладала один курс, тоді зрозуміла, що мені подобається викладання в університеті й наукова робота. Мої колеги з офісу казали: «Оленко, ти така піднесена, така щаслива, коли приходиш з університету. А та робота, яку ти зараз робиш, ти її добре робиш, але вона тебе не надихає». Коли з’явилися стипендії для викладачів з іноземною освітою, я перейшла в Могилянку в постійний склад. Потім почала заробляти як консультант і поєднувати це з викладанням. Тобі платять гроші за дослідження за спеціальністю, результати ти розповідаєш студентам, доносячи актуальні знання. Іноді можна залучати студентів до реальної роботи, що їм дуже корисно. Потрійна вигода.

То ж чому я викладаю в Могилянці? Бо це моє. Зараз я працюю за сумісництвом.  Коли ти викладаєш 11 років, то стаєш занадто академічною людиною, а моя сфера наукових інтересів дуже динамічна. Живучи у кришталевому палаці університетської спільноти, віддаляєшся від реальності. Це я зрозуміла особливо, коли писала дисертацію. У мене були окремі напрацювання, але їх треба було адаптувати до реального світу, тобто не просто сказати, що це й це буде корисно, а придумати механізми, які дійсно можуть щось змінити.

Зараз я бачу, що викладачі-сумісники можуть мотивувати людей іти професійною стежкою. Наприклад, при Національній Раді Реформ працюють менеджери проектного офісу з ключових реформ. Одна з них – Наталя Бойко – менеджер проектного офісу з енергетики. Вона молода, талановита енергійна, займається координацією реалізації енергетичної реформи серед центральних органів влади. Коли ти приводиш 26-річну активну людину в Могилянку, і вона 19-річним студентам розказує про свою роботу та її результати, це має чудесний вплив. Треба не просто подавати студентам знання, а надихати, показувати, що вони можуть зробити для цього світу.

Мені здається, найгірше, що трапляється в університетах, це коли студенти кажуть: «Знання, яке ви даєте, не працює, його не можна втілити. Ми нічого не можемо зробити».

Могилянка ж дає студентам розуміння, що одна людина може багато що змінити. Якщо вона об’єднає навколо себе таких самих активних людей, і їх збереться критична маса, почнуться зміни у всій країні.

11745313_10207412629098644_1312488146680157114_n

Привертаючи увагу до проблеми утилізаціі твердих відходів

Згадую цитату Махатми Ганді «Будь зміною, яку хочеш бачити у світі». Не можна чекати, що прийде добрий цар і все вирішить, розв’яже і налагодить. Ми маємо розуміти, що кожен із нас сам є агентом змін. Проілюструвати це можна, уявивши озеро, у центр якого кинули камінь, хвилі від бульки дійдуть до берега повільно і будуть слабкими. Треба, щоб цих бульок було настільки багато, що аж озеро ними ревітиме, тільки тоді зміни будуть відчутні. Треба доносити студентам, що коли ти не можеш вплинути на рівні своєї країни – то можна ж щось зробити на рівні своєї родини. Наприклад, я сортую папір, люди навколо мене це роблять, мої друзі зносять мені батарейки і таке інше. Кожен навколо себе створює те середовище, яке хоче, то чому б не робити його кращим?

  • Якими своїми справами, досягненнями Ви найбільше пишаєтеся?

Я не можу виділяти щось одне, бо це означає зупинитися. Одні проекти залишили більше змін, інші менше. Той самий могилянський проект «Зелений офіс». Його запустили, і, оскільки ініціатива була вдала, він тепер успішно живе своїм життям.

Якщо говорити про те, чим я пишаюся загалом – це тим, що я стала частиною могилянської спільноти, як випускників, так і викладачів. Я певна, що усі викладачі, які в нас працюють, роблять це не за гроші, а за змогу впливати на студентський світогляд, навчити їх робити вільний вибір, не боятися дискутувати, відстоювати свої цінності, ставитися критично до того, що тобі дають. Тому я пишаюся тим, що з Могилянки випускаються студенти із зміненим світоглядом,  і я до цього долучилася. Якщо я навчила студентів чомусь, і воно їм потім пригодилося – я пишаюся аж до неба. Думаю, кожен викладач цим пишається.

Над матеріалом працювали Катерина Близнюк та Орися Грудка

0 Comments

Leave a reply

Форма контакту

Напишіть нам...

Sending

Асоціація випускників НаУКМА

Log in with your credentials

Forgot your details?