Олена Тромперт (дів. Явор) – випускниця НаУКМА 2000 р. за спеціальністю «культурологія». 2009 р. переїхала до Нідерландів, де зараз працює журналісткою і дизайнеркою, є членом наглядової ради в охороні психічного здоров’я GGZ inGeest, а також навчається в Enik Recovery College.

  • Пані Олено, коли ви вступали в Академію, звичайно, вже відбулося кілька наборів, але кінцевого результату навчального процесу – випускників – ще ніхто не бачив (за винятком кількох, які випустились екстерном). Чи не було для Вас ризиком – обрати КМА?

Я не бачила в цьому ризику. Я – гуманітарій. Мені добре дається робота з текстами та візуальним мистецтвом: фотографією, живописом. Я дуже любила читати. Але, як і більшість підлітків, я не знала, ким хочу бути. І культурологія в Могилянці дала мені відповідь на це питання. Це була освіта з якомога ширшими можливостями і свободою вибору. Головне – не треба було визначатися одразу, де саме я хочу працювати – у рекламі, наприклад, чи в журналістиці. Я просто насолоджувалася тим, що я люблю робити.

  • Отже, ви вступали в Могилянку, очікуючи свободи і можливостей. Наскільки справдилися ці сподівання?

Сподівання справдилися. Я отримала вибір і зрозуміла, в якому напрямку хочу розвиватися. Я обрала рекламу й отримала дуже сильну базу, нам була привита особлива культура мислення. Академія вручила нам вудочки і навчила ловити рибу (як кажуть у відомій притчі), а не просто підкинула пару рибинок на згадку.

Людський аспект теж був важливий: тут училися люди, які були мені близькі за духом.

legedzyno_talyanki_zashivauchi_palatku_1998

Легедзине, Тальянки. Зашиваючи палатку. 1998

  • Хто із викладачів, співробітників університету був особисто для Вас авторитетом?

Не можу не згадати лекції двох харизматичних викладачів: Ігоря Пістрого та Олександра Івашини.

Також приємно згадувати про двох леді із деканату – почуття гумору Ірини Іванівни Юречко  та Тетяни Григорівни Гаращенко часто розряджало трохи напружену для студентів деканатну атмосферу.

А лекції Катерини Петрівни Бунятян змусили мене закохатися в археологію. Здається, це був мій предмет, який я здала на всі 100 балів. Археологічна практика в нас проходила у селах Тальянки та Легедзине під Уманню. Ми копали Кукутень-Трипілля – чи не найвідоміше поселення цієї культури. Багато всього відбувалося тоді, незабутньою стала акція від Кока-Коли, коли у 35-градусну спеку до нас через поле стерні примчався джип із Києва з пляшками холодної кока-коли. Найкраща акція Кока-Коли на моїй пам’яті!

  • Які ще яскраві спогади у Вас лишилися?

Один досвід у круглому корпусі Академії став для мене справжнім досвідом духовного піднесення: на першому поверсі пильне повітря прорізав промінь… моя однокурсниця Катерина Кушко (яка співала у Могилянському хорі) сиділа на одному із підножжів залу. Я попросила її заспівати, бо там була неймовірна акустика. І вона заспівала, граючи голосом, що купався у сонячному промінні й зникав високо у склепінні. То було неймовірно, як одкровення про те, як людський голос може піднести над буттям. Зараз, коли я згадую Катерину, я думаю про гурт Даха-Браха…

Інший досвід –  мене глибоко вразила загибель Сєви Малярова у 1999 році. Так, що я й досі згадую кожного року, коли настає цей трагічний день.

granit_nauki_u_-gertozhitku_bez_opalennya_osin_1995

“Граніт науки” в гуртожитку без опалення. Осінь 1995

  • Отже, Ви знали як студентів першого набору, так і пізніших. Скажіть, чи у роки Вашого навчання вже побутувала фраза «Могилянка вже не та»?

Я добре знала три покоління могилянців, бо жила у гуртожитку: перший випуск 1996-го, 1999 та 2000 років.

І так, у наш час уже ходило таке вірування, що лише перший випуск Могилянки був єдиним елітарним, а все, що було далі, – то вже не те. Це своєрідний могилянський міф, який мотивує кожне нове покоління долати себе і прагнути до вищого.

  • Які найважливіші знання і навички Ви здобули у КМА?

Із найголовнішого практичного – перший досвід роботи за комп’ютером.

А взагалі, звички шукати першоджерела, не ховатися від складних текстів та вірити в себе дуже знадобилися у майбутньому. Віри у себе я навчилася під час сесій і захисту курсової. Як і всім студентам, мені важко було себе дисциплінувати, але все одно вдавалося. Тоді з’являлося відчуття, що я здатна на щось серйозне і можу на себе покластися.

Крім того, я отримала широкі знання з історії, філософії та культури. Це дає можливість на рівних спілкуватися з людьми досить високого інтелектуального рівня та слугує входом до світової інтелектуальної спільноти.

Ще мені сподобалося в освіті, що я мала змогу познайомитися з різними аспектами культурології та заглибитися в той предмет, який мені до душі.

  • А чого Вам не вистачало у студентські роки? Які поради чи побажання Ви б висловили для Могилянки, особливо з огляду на досвід навчання в інших університетах?

Мені б дуже хотілося, щоб Могилянка отримувала добру матеріальну базу, яку мають зарубіжні університети.

Ще б я хотіла, щоб студенти здобували практику за фахом на справжніх робочих місцях. Я не маю на увазі, що все навчання треба побудувати на практиці. Я вже сказала, що широка теоретична база є цінною. Але у мене за весь час була лише археологічна практика. І вона була незабутньою! Вона наглядно показала, що ти робиш, якщо ти – археолог. Добре було б, якби Могилянка (можливо, через випускників) мала зв’язки з медіа-індустрією, щоб студенти-гуманітарії могли два тижні попрацювати, наприклад, журналістами.

  • Навчаючись на культурології, Ви обрали сферою своїх зацікавлень рекламу. Наскільки це вкладалося у тематику того, що досліджують кульутрологи?

Цілком вкладалося, я навіть курсову написала на тему: «Міфи, які продають: інтерпретації розвитку реклами як культурного феномену сучасності». Щоправда досліджувала в ній не так українські реалії, як просто теорію і те, як реклама у світі працює. Мене цікавила реклама не на природознавчому рівні «стимул-реакція», а на рівні людських цінностей: чому ми віримо? у що ми віримо? Тому я більше фокусувалася на міфах, які створює реклама.

  • На той час в Україні ця сфера була нерозвиненою. Чи складно було в подальшому влаштуватися працювати?

Така-сяка реклама з’являлась ще в Радянському Союзі, але вона була іншою. А потім до нас прийшла типова світова реклама, але у 90-х вона була якась «дика». Люди, які працювали у цій сфері, були ласі до грошей. Наприклад, телевізійний ролик знімали за три тисячі доларів, а отримували за нього всі двадцять. І в цьому був весь сенс роботи в рекламі. Там були не ті люди, що любили цю роботу, а ті, що хотіли легких грошей.

Я можу сказати, що в 90-ті роки в Україні велику роль відігравали зв’язки. Тому свою першу роботу в рекламі я знайшла через знайомих, та це почала з найнижчого щабля – пішла працювати на рецепції.

Мій пошук себе у рекламі на початку 2000-х тривав кілька років, поки я не визначилася, що хочу займатися PR. Спочатку працювала  в PR-агенціях, щоб набратися досвіду. А згодом стала штатним PR-ником в українських компаніях (сфери будівництва, рекрутингу, видавницва\преси та бізнес-освіти).

Моя кар’єра призупинилася через хворобу та переїзд до Нідерландів у 2009 році.

legedzyno_talyanky_djeep-with-coca-cola_1998

Легедзине, Тальянки. Джип із Кока-колою. 1998

  • Наскільки сильно захворювання вплинуло на Ваше життя?

Вважаю, що називання діагнозів стигматизує. Скажу лише, що у мене хронічне психічне захворювання. Лікарі у Нідерландах добилися разом зі мною та моїм нідерландським чоловіком неможливого в Україні результату – я живу повним життям, що майже нічим не відрізняється від життя здорових людей. Щоб дійти до такого, мені знадобилося десять років падінь та вставань, проб та помилок. Хвороба принесла мені й позитивні зрушення:  нагоду особистого росту, навчила радіти малому, загартувала моє тіло та мій дух, я стала продуктивнішою у роботі.

А ще я познайомилася із таким феноменом, як нова професія – людина із прожитим досвідом у психіатрії (person with lived expertise in psychiatry). Цей був рух, що почався з ініціативи самих пацієнтів, яких у певний момент стало досить багато, щоб згуртуватися. Зародилася така практика в Америці, далі розповсюдилася на Англію, Австралію, Нову Зеландію. У 90-х роках дійшла й до Нідерландів. Це світова хвиля емансипації психічно хворих, яка народила нову професію. Я називаю таких людей «сильні духом чарівники», оскільки вони вміють те, що лікарі та санітари у психітрії не можуть.  А саме – налагодити позитивний контакт із хворим і допомогти йому повернути своє життя на краще, знайти своє місце у суспільстві.

Я майже стала сама таким чарівником, але все ще вагаюся чи це стане моєю професією.  Зараз працюю членом наглядової ради у охороні психічного здоров’я, журналісткою та дизайнеркою. Навчаюся у Enik Recovery College (освіта/empowerment для людей, які стикнулися із психічною хворобою та психаітричною системою).

Через рік планую піти здобувати ступінь магістра в Університеті Амстердаму за спеціальністю «Корпоративні комунікації та нові медіа».

  • У чому Ви знаходили сили, щоб долати таке складне життєве випробування?

Мабуть, мене врятувала любов моєї бабці й дідуся з Полтавщини. Вони заклали в мені позитив на все життя ще з дитячого віку. Людині потрібно, щоб її хтось дуже любив, коли вона маленька, – чи мама, чи тато, чи бабця. Хтось має дати ту силу, що з малого виросте у велике, і щоб коли ти вже великий ідеш у житті, то не падав, а якщо й падав, то підводився. Ось цей заряд любові з дитинства давав мені сили йти вперед і вірити у краще.

Взагалі нашій Полтавщині властивий великий оптимізм і «непотоплюваність», це виходить із самої її природи.

  • Зараз Ви задіяні в багатьох різних сферах. Як вдається знаходити гармонію, усе встигати, але й берегти при цьому фізичні та психологічні сили?

Я довго до цього йшла. У тому, щоб берегти себе, мені допоміг досвід хвороби. Я багато розслабляюся кожен день і прискіпливо формую графік свого тижня. Що означає розслаблення? Я медитую по п’ятнадцять хвилин майже кожен день і бігаю сім кілометрів три рази на тиждень. Я гедоніст і користуюсь нагодами отримувати прості насолоди: випити чашку смачної кави, запалити арома-лампу чи просто прийняти ванну. Це присутнє в моїх днях не просто побіжно. Воно надає розслаблення.

Кажуть, що найкращий відпочинок, – це зміна виду діяльності. Тому якщо зараз я читала, то потім іду бігати, якщо прибирала в домі, то йду малювати щось у дизайнерській програмі.

У плануванні я чітко усвідомлюю, що я не зможу всього зробити. Тому треба робити вибір і задавати собі напрямок. Я кожного тижня питаю себе, куди я хочу і що я хочу зробити. А Google agenda – хороший помічник для цього, де можна бачити кожну свою дію і робити висновки з цього.

na_khreschatyku_iz_galynou_mykhaylyshyn_1995

На Хрещатику із Галиною Михайлишин. 1995

  • Справді, потрібно розставляти пріоритети і не намагатися охопити неохопне. Чи могли б Ви з огляду на свій досвід дати якусь пораду нашим гіперактивним могилянцям, як не згоріти в роботі?

Я хочу поділитися ідеєю, яку нещодавно прочитала: люди не такі, якими нас вчать їх бачити. Ми не homo economicus як то вчить тейлоризм та біхевіоризм. Ми не підкоряємося закону «палиці та моркви». І будь то капіталізм, який мотивує морквою, чи комунізм, який мотивує палицею, – це не наша справжня сутність. Експерименти психолога Edward L. Deci показали, що якщо за те, що людина робила безкоштовно, почати їй платити гроші, це її демотивує. Це ще один доказ того, що гроші часто не працюють. Ми ходимо на роботу і працюємо за гроші. Але це не є природнім для людини. Тому моя порада: не працюйте, а грайтеся далі так, як ви гралися у дитинстві, коли вам було просто цікаво. Шукайте внутрішню мотивацію, бо немає нічого сильнішого за людину, яка робить щось тому, що вона цього хоче. Я пройшла довгий шлях, щоб знайти свою внутрішню мотивацію. Для цього треба шукати різні шляхи: спілкуватись із психологами, просто зупинятися й слухати, що тобі каже внутрішній голос. У цьому мені допомагає медитація.

  • Ви – українка в Нідерландах. Наскільки Вам було складно адаптуватися до іншої країни?

До цього я вже мала досвід життя Америці. Там мені було легше, бо я переїхала туди, коли мені було всього дев’ятнадцять років і я вже знала мову. Коли я переїхала в Нідерланди, у мене було багато початкових складнощів: мені було вже тридцять два, я не знала мови і була серйозно хвора. Адаптація тривала п’ять років. За тих обставин, у яких я перебувала, п’ять років для мене минули дуже швидко. Мову я вивчила за два роки. Я думаю, що треба бути відкритим, щоб адаптуватися до країни. У кожного цей процес відбувається по-своєму, але є й спільні моменти. Перший рік – ностальгія, яка поступово минає. Ще є спокуса гостро критикувати або своїх, або нідерландців. Із цією спокусою треба боротися.

  • Чи відобразилися на Вашому житті події, що відбуваються в Україні останні роки?

Так, відображаються досить сильно. Нідерландська громада живо реагувала на те, що відбувалося в Україні, людям було не все одно. Революція Гідності викликала жваве піднесення. У революційний період я сама була під глибоким враженням. У своєму житті я не пам’ятаю, щоб бачила так багато мертвих тіл. Думаю, це була дуже травматична подія для кожного українця й українки, незалежно від того, де вони живуть. Тоді постійно спостерігала за всім, що відбувалося, через інтернет. А нідерландці хотіли почути, як ми це переживаємо. У мене навіть брали тоді коментар для місцевих ЗМІ.

Якщо говорити про інцидент із літаком, то траплялися і незручні ситуації. Наприклад, я приходила на пікнік і презентувала себе як українку, а це викликало негативну асоціацію у місцевих. Звичайно, я розуміло, що сама я ні в чому не винна й виправдовуватись не потрібно, але відчуття були не з приємних.

Ще активізувалась увага до України, коли у квітні відбувалося голосування за те, чи може вона вступити в ЄС. Багато людей тоді підходили до мене і говорили, що голосували «за». На жаль, загальний результат був «проти». Але я особисто майже не знаю тих, хто проголосував «проти».

  • Наостанок кілька коротких питань. Що Вас мотивує і надихає?

У мене з’явилося багато внутрішньої мотивації, коли я переїхала до Нідерландів. Я думаю, цьому сприяла і перемога над моєю хворобою, і підтримка мого чоловіка, і упевненість у завтрашньому дні. Я вірю у доброту, свободу, кохання, гумор та працю. Просте сонячне світло надихає мене жити. У мене є список десятка людей, які надихають мене теж (здебільшого це люди, яких я знаю особисто).

  • Що Ви вважаєте найважливішим у цьому житті?

Бути собою і бути вільним.

Над матеріалом працювали Катерина Близнюк і Марина Сніжинська

0 Comments

Leave a reply

Форма контакту

Напишіть нам...

Sending

Асоціація випускників НаУКМА

Log in with your credentials

Forgot your details?