У інтерв’ю Михайло поділився своїм досвідом організації збору коштів на благодійні цілі, розповів про створення Клубу випускників Могилянки у Канаді, повідав свою історію кар’єрного зростання та запропонував ідеї розвитку університету.

Михайле, Ви випустилися з Могиляки у 2005 році, як потім складалися Ваші стосунки з Академією?

Дійсно, я закінчив Могиляку у 2005 році, здобувши ступені бакалавра з соціальної роботи та магістра з журналістики. Після випуску я влаштувався на роботу і паралельно тримав контакт  з Могилянкою, працюючи тренером секції рукопашу «Гопак». Після того як в 2010 році я заснував свою компанію, мені вже не вистачало часу на тренування та довелося покинути. Я б сказав, що в період 2010-2011 років я був найменш дотичний до Могилянки. Влітку 2011 року,  коли я готувався до від’їзду до Канади на навчання МВА та завершив свої робочі справи, Табачник раптово повністю скасував фінансування магістерської програми журналістики. Це була шокуюча подія  для всіх. Юрій Панін  першим сказав про необхідність щось робити,  і я у Facebook висловив ідею про збір коштів, можливо, заснування стипендій, не думаючи, що мені доведеться цим займатися.  Юрій Панін відразу відгукнувся на цю ідею та запропонував об’єднати зусилля. Так ми і почали разом працювати над збором коштів. Використовуючи Facebook, інші соціальні медіа, телефонні дзвінки, ми намагалися якомога більше поширити інформацію про нашу ініціативу. Таким чином нам вдалося зібрати десь за 2-3 тижні понад  200 000 грн., що, звісно, не повністю покрило потреби фінансування, але змогло підтримати чималу кількість студентів.

Це все були особисті контакти, з ким Ви зв’язувалися?

Ні-ні. Ми насправді вирішили підійти до цього по-бізнесовому,  тобто застосувати базові принципи маркетингу. Ми відразу купили рекламу у Facebook на 100$, щоб максимально широко охопити цільову аудиторію. Бо мої контакти, як це зазвичай є, це плюс-мінус 3 роки від мого випуску. Відповідно, я майже не знаю старших і молодших. Так само і Юрій Панін, котрий на 2 курси старший. Також за допомогою Володимира Кобзаря  з Фонду Відродження було створено юридичне підґрунтя для того, щоб приймати гроші. Відкривати якусь юридичну особу було б складно, а на особисті рахунки приймати гроші теж дещо небезпечно, бо тоді, по-перше, виникає питання довіри:  «Що це за Михайло Петечук і чому надсилати гроші йому на особистий рахунок?». І, по-друге, скоріш за все ми б стикнулися з подвійним оподаткуванням. Дні за два-три ми оформили Фонд стипендіальних програм НАУКМА, створений для стипендіальної підтримки найкращих абітурієнтів Могилянської школи журналістики в рамках Фонду Відродження Могиляки. Коли  юридичні питання вирішились, пішов  досить чималий потік коштів. Що ми зробили дуже важливе – те, що я намагаюсь застосовувати і зараз –  ми намагалися забезпечити максимальну прозорість: на кожному кроці своїх дій ми звітували про те, скільки коштів прийшло, коли, від кого та на що вони йдуть. Це створює довіру і допомагає залучити додаткові кошти. Після мого від’їзду до Канади, коштами розпоряджався Юрій Панін та Школа журналістики.

Яку участь Ви брали у формуванні Асоціації випускників НаУКМА?

Вийшло так, що формування Асоціації частково співпало з періодом, коли ми з Юрою Паніним займалися збором коштів. Наша діяльність певною мірою підштовхувала до створення Асоціації. Ми не хотіли ні з ким конкурувати: на мою думку, чим більш об’єднаною, але без зайвої структуризації є організація – тим краще. І в цьому ми з Віталієм Шапошніковим дуже сходилися.

Михайле, Ви заснували Клуб випускників Могилянки в Канаді?

У першу суботу по приїзді до Монреалю був Український фестиваль. На цьому фестивалі я побачив знайоме обличчя  –  могилянець з мого курсу Семен Гнедюк, так ми з ним познайомились. В Могилянці ми візуально знали один одного, але ніколи не були знайомі. Після цього поступово намагався знайти ще могилянців, але в Монреалі це проблематично. Якось шукав у Facebook  хто ще є у Канаді, і прийняв рішення створити групу в Facebook. Я хотів, щоб могилянці знали одне одного і спілкувалися, і я зовсім не очікував, що всі відразу будуть діяти разом – різний вік, різні професії, різні інтереси, різний сімейний стан.  Але хотів, щоб якщо я, наприклад, збираюся їхати в Ванкувер, то міг знати що там є могилянець, і я би міг звернутися до нього за порадою у якому районі краще селитися чи запросити разом випити кави, коли буду там. Тобто це не було якось централізовано, група створювалася, щоб бути платформою для спілкування.

Чи проходили зустрічі випускників у Канаді?

За час мого перебування у Канаді була одна зустріч, на якій зібралося близько 20 людей. Як раз Сергій Миронович Квіт приїжджав до Канади, і це було хорошим приводом всіх зібрати. Алла Галич допомогла дуже сильно, вона проживала  в Торонто, їй було легше це все скоординувати. Алла провела більшу частину організаційної роботи, а  моя роль була провокативна, ініціаторська.

У чому, на Вашу думку, полягає цінність досвіду життя закордоном?

Перш за все, це можливість поглянути на речі з іншої позиції. Правда, багато людей не дивляться взагалі, вони живуть у своїй капсулі і дуже вороже ставляться до всього нового. Найбільш цінне, що я вивчив на МВА – це вміння працювати в команді із дуже різними людьми. Що я маю на увазі: ми, українці, дуже агресивні у манері спілкування, як і слов’яни в цілому. До того ж у групах ми працюємо дуже ієрархічно, а не консенсусно. Відповідно, я спостерігав , що команда, яка складається з зірок, які починають боротися за владу, має значно гірший результат, ніж команда, що складається з середнячків, тих же канадців, які дуже добре працюють у групі:  злагоджено, м’яко, плавно і продукують фантастичний результат.  Міжнародний досвід корисний тим, що ти опиняєшся у новому оточенні, де всі різні, говорять  іншою мовою, дивилися в дитинстві інші мультфільми, через те в них інший гумор. Тобто вони не кращі чи гірші, вони просто мислять дещо інакше. І це дуже цінно у тому ж  бізнесі, політиці, будь-якій кар’єрі, коли ти починаєш приймати людей іншими.

Яким був Ваш другий досвід збору коштів?

Знову ж таки, це відбулося досить спонтанно. Ми з дружиною п’ять місяців тому повернулися з Канади, а в Україні як раз почався Євромайдан. Я був постійно у відрядженнях, а дружина практично щодня ходила на Євромайдан. І коли 30-го листопада побили студентів, вийшло так, що моя дружина  була там до 2 години ночі, а я прилетів з Казахстану вранці, і водій, який мене зустрічав, розповів,  що там відбулося.  Мене це дуже вразило, ми з дружиною відразу пішли у Михайлівський собор, принесли туди гарячу їжу. Після того ми постійно почали допомагати: десь фінансово, десь щось купивши і принісши – несистематично, та й постійно ходили на Майдан. На якомусь етапі спілкуючись вдома ми з дружиною подумали, що у Канаді є чимало людей, хто якось допомагає,  але й чимало мабуть і не знають як це краще зробити. У нас же є рахунки у канадських банках, можливо, через нас це легше зробити, ніж надсилати в Україну. Ми почали з могилянців, і дуже швидко стало надходити чимало коштів. Сумарно ми від могилянців у Канаді за дуже короткий проміжок часу назбирали порядку 3600$. Плюс ми спробували залучити немогилянців, яких я знаю в Канаді, це дало ще трошки. Загалом ми зібрали десь 10,000$, які зараз використовувалися в кількох напрямках: допомога Автомайдану, самообороні і на медичні потреби. Щодо допомоги на медичні потреби –  це досить складна справа, адже потерпілі боялися йти до лікарень, і ми намагалися знайти людей, які потребують допомоги, але не звертаються по неї . Тобто ми відмовились від ідеї надсилати гроші дуже публічно постраждалим, бо тоді відбувається надто великий потік коштів. Дуже важко віднайти людей, які потребують допомоги, і це велика складність, з якою ми стикнулися.

Хто власне займається розподілом коштів та слідкує за їх цільовим використанням?

Ми з дружиною. Сталось так, що я здавна знаю Андрія Парубія – десь з 2004 року, також я знаю одного з керівників самооборони –  це був мій тренер, який викладав у Могилянці,  Микола Величкович, а медичною частиною більше займалася моя дружина. Тобто взаємодія відбувається через могилянців, які активні у відповідних сферах, до того ж  ми не просто давали гроші, а купували необхідні товари. Ми намагаємось діяти максимально цільово, наскільки це можливо. Також складно було через те, що не завжди можна отримати чеки, тоді фотографували те, що купили, тобто намагались забезпечити максимальну прозорість.

Наскільки я знаю, Ви ще й заснували свою компанію в Україні?

Я вже і закрив її. Ще під час навчання я спробував працювати і у журналістиці, і у політичному піарі. Сфера піару мені більше сподобався, я думав, якщо в журналістиці ти описуєш новини, то в піарі ти їх створюєш. Я хотів створювати.  Так я пішов у політичний піар, як раз під час революції 2004 року, були дуже цікаві активності і я багато навчився. Потім коли революція закінчилася, я вирішив піти в міжнародну піар агенцію, адже  в політику в українських реаліях краще йти вже коли здобув чогось в житті: з грошима, авторитетом. Мені дуже важко було знайти роботу, бо я дуже часто був overqualified для найнижчих позицій та underqualified для вищого рівня, і я застряг в цій “вилці”. Але мені вдалось знайти роботу в дуже цікавій компанії Mmd, вони у Києві відкривали офіс і я з першого дня працював у цій компанії. Нас було три людини і у мене дуже стрімко розвивалась кар’єра: за 14 місяців я став Deputy Country Manager. Якщо чесно, я не був готовий до цієї позиції, і моя кваліфікація не відповідала їй, але тоді ринок ріс, а кваліфікованих кадрів не було – стандартні проблеми буму. Коли я  пропрацював в компанії 3,5 роки, зрозумів, що далі я не зможу вирости. І почав роздумовувати про створення своєї компанії, але  це ще був період буму, зарплати були шалені, росла конкуренція, я розумів, що не можу собі такого дозволити і чекав коли ж буде криза. Коли вона почалась, я усвідомлював, що можу пропонувати такі ж самі послуги найвищої західної якості, але дешевше, бо в мене немає купи топ менеджерів, яким треба оплачувати готелі, перельоти бізнес класом і т.п. Так я почав з першого клієнта Telenor, їм надавав послуги government relations та public relations. Було важко знайти другого клієнта, бо всі придивлялись – може ця фірма зараз закриється? – але я був рішуче налаштований, і поступово почали з’являтися нові клієнти, серед них Adobe Systems, Bwin та інші. Я був не надто агресивний в бізнесі, але мені вдалося здобути 11 клієнтів за 18 місяців, що було дуже хорошим показником в ситуації, коли всі компанії урізали бюджети. Та з часом я зрозумів, що не хочу займатися піаром наступні 40 років, адже, насправді, я не створюю новини,  я їх просто “пакую”, а створюють новини власники крупних бізнесів і топ менеджмент. Я роздумовував над тим, чим я хочу займатися і чим я можу займатися: мене приваблювало інвестування, але не вистачало знань з фінансів та маркетингу. Також хотілося пожити закордоном – так я вирішив піти на МВА. А компанію довелось закрити, оскільки я не міг знайти нікого хто б міг продовжувати вести цю справу, адже це дуже персоналізований бізнес: в піарі люди наймають людей.

Якщо порівнювати досвід роботи як найманого працівника та як власника бізнесу у цій сфері – що Вам більше сподобалося? Які плюси і мінуси?

Є багато ілюзій, що як власник бізнесу ти належиш собі – насправді, ні. У тебе завжди є клієнти і люди, перед якими маєш відповідальність. Тобто і як найманий працівник, і як власник бізнесу завжди все одно від когось залежиш. Відмінність полягає у різному розумінні грошей: як найманий працівник я значно менше боявся брати кредит, як власник бізнесу – кредит для мене був припустимим лише на розвиток бізнесу.

Чи не було Вам  шкода закривати компанію?

Ні, я дуже спокійно до цього ставлюся. Це інструмент. Цінно, що  в мене лишився досвід: зараз я не боюся відкривати нову компанію та розумію плюси і мінуси.

Чи є можливо щось, про що Ви жалкуєте, що не встигли зробити під час студентства?

Я дуже жалкую, що  під час навчання в Могилянці не поїхав повчитися нікуди закордон на певний час. Я вважаю, що це неймовірно важливий досвід, особливо якщо до нього підійти правильно, структуровано, спостерігати та осмислювати. Він дозволяє краще зрозуміти культури і пристосовуватися до них, покращити мову, що є вкрай важливо, а також більш серйозно ставитися до навчання і розуміти, що та халява, яка є в Україні, в реальному житті не проходить. Інше – це, мабуть, більше побажання:  в Могилянці я ніколи не стикався з корупцією під час навчального процесу, але є те, з чим я стикався і чим я сам зловживав – це поблажки. І це є те, про що я жалкую, адже я міг би  отримати кращу освіту них якби викладачі менш поблажливо до нас ставились. Можливо б я вивчив німецьку і чеську мови, на які я записувався, але за рахунок поблажок якось здав, не маючи знань. В реальному житті поблажок немає. У мене було таке спостереження, що в Могилянці значно сильніші студенти на початку навчання, але “на виході” набагато сильнішими є студенти університету McGill, в якому я навчався у Канаді. Перш за все за рахунок того, що сама система освіти краща, плюс відсутність поблажок як явища:  немає такого поняття як перездачі чи особливі умови для тих, хто паралельно працює.

Які зміни Ви хотіли б щоб відбулися у Могилянці? Ми часто говоримо про співпрацю освіти та бізнесу, можливо у Вас в Канаді був досвід чогось подібного?

Я дуже уважно спостерігав за тим, як працюють університети. Я розумію, що в Україні є певні регуляторні обмеження, але, на жаль, у нас роль ректора – це здебільшого лобіювання в міністерстві якогось фінансування. У Канаді роллю не тільки ректорів, а і деканів є фандрайзинг. У тому ж McGill за 10 років запровадили фандрайзингову компанію з метою зібрати близько  700 млн. дол., змогли зібрати понад 1 млрд. дол., це як доповнення до державного фінансування. Я би хотів, щоб так робили і українські університети, так як ми з Юрою Паніним – більш активно, з бізнесовим підходом, з  інвестиціями в маркетинг.

Чим у Канаді мотивують компанії, щоб вони фінансували університети?

Вони починають це з дитячого садка: звідти йде традиція giving back – повертати. Комусь більше щастить, комусь менше щастить, але це дуже важливо – повертати своїй громаді. Хочеться, щоб і в Могилянці так було. Звичайно, випускник, який закінчив університет  рік-два-три тому, скоріше за все повинен залатати ще свої фінансові діри, але випускник через 20-30 років, можливо,  вже може щось пожертвувати. Вже пройшло 9 років після мого випуску, і в мене була можливість небагато пожертвувати, і я дуже сподіваюся, що ще через 10 років, я зможу віддавати ще більше. І я бачу, що освіта найважливіша для побудови суспільства, вона формує його кістяк. І це має бути основною мотивацією для людей жертвувати: в результаті у нас будуть більш освічені люди, зросте загальний рівень освіти, культури, управління. Звісно, мій внесок це маленька піщинка, але і вона впливає.

Можливо, у Вас є ідеї якихось проектів, які б Ви хотіли втілити через Асоціацію випускників?

Мені здається, що нам не вистачає дуже простих засобів самоідентифікації. В даному випадку я мислю більше як маркетолог: кожний західний університет має свій магазинчик, де продаються футболки та інші товари з символікою університету.

У Могилянці таке вже є, це наші студенти створили.

Це інші люди, які не платять роялті університету, тобто це бізнес для когось. Моделі аутсорсингу та франчайзингу  працювати можуть і мають, але, мабуть, роялті за це варто брати, тобто не вистачає бізнесового підходу. Я маю диплом могиляки, але я не маю рамки, в якій його почепити. А в McGill продаються рамки на будь-який смак: від дешевих до дуже дорогих з логотипом університету. Наприклад, заходиш до лікаря в кабінет, у нього висить диплом у рамочці, ти особливо не вчитуєшся, але вже бачиш це, і таких дрібничок багато: горнятка, рюкзаки. Я недавно дивився на свій диплом Могиляки – красивий, але лежить у папочці.

Розмову вела Дар’я Лібовичnorwegian to english translator

0 Comments

Leave a reply

Форма контакту

Напишіть нам...

Sending

Асоціація випускників НаУКМА

Log in with your credentials

Forgot your details?